Розділ 42. Поклик

— О, а це що? — запитала Юрія та взялася за варення з явним наміром спробувати на смак.

— Вважай, що снодійне, — відповіла я та потягнулася всім тілом, відганяючи залишки сонливості. — Подарунок від чортів.

— О, то ти знову побувала там? — запитала вона. — Чи це вони сюди навідувалися, поки ми спали?

— Е? — налякано видала незрозумілий звук Люцетта. — Хто навідувався?

— Ні, я потім тобі розповім, — проігнорувала я ельфійку, відповівши Юрії. — Але розкажу не все, вибачай.

— Звісно, люба подруго. Я тобі теж не все розповідаю.

У мене не було бажання ділитися з нею розмовою з Мореною. Я сама не була впевнена у вірності її слів, і тим паче не хотіла передавати цю невпевненість Юрії. Та й усі мої здогадки — лише здогадки.

Ми покинули таверну, купивши та взявши з собою їжу, щоб поснідати дорогою. У мене було вдосталь часу на те, щоб розповісти все Юрії. Але їй було замало, і вона ніби вимагала від мене більше деталей. Але що я могла їй розповісти? Майже весь час, що там пробула, я просто йшла лісом. І як вирішила раніше, дещо я тримала в секреті.

Розмовляли ми пошепки, а тому ніхто нас не чув. Щоправда, на рахунок ельфійки я б не була такою впевненою, бо якось підозріло рухалися її вуха. Та я сподівалася, що грім заважав їй підслуховувати нашу розмову. Він, до речі, сильно ослаб, але все ще гриміло достатньо, щоб дратувати.

— А ось і річку вже видно, — промовив Деян, приклавши долоню до лоба, щоб не сліпило сонце. — Її погано видно, але повір, Діано, вона глибока та широка.

— Як я можу не вірити твоїм словам? — посміхнувшись, промовила я.

Далеко, що не кожен зможе розгледіти, було видно якусь смугу серед зеленої трави. Мабуть, то і була та річка, яка розділялася десь далеко в одному місці та, обтікаючи Євіанну з обох боків, потім знову з'єднувалася.

— Думаєш, там зараз сильно холодна вода? — запитала я у Деяна, на що отримала сміх Юрії.

— Діано, всі нечистоти із каналізації міста потрапляють саме туди. Тому навіть не думай туди лізти. Окрім лайна там запросто можна помилуватися трупами, магічними відходами та іншими красотами великого міста.

— Шкода, я вже давно не плавала, — розчаровано промовила я.

— А ще там береги дуже високі та круті. Якщо стрибнеш, то вже, мабуть, не вилізеш, — додала і свої знання Люцетта. — Річка частково штучна, і її русло сформоване магами.

І все, про що розповідали мої друзі, я оглянула на власні очі через декілька годин, побачивши лише прірву в землі та гарний мармуровий міст через неї. Лише вийшовши на нього, я нарешті побачила саму річку, що була на глибині метрів тридцяти на вигляд. Міст був широким та викликав відчуття надійності. Імперія вміла будувати, і це можна було зрозуміти навіть по самому лише мосту, навіть якщо забути, що башти імператорського замку, як і саму Євіанну, було видно все детальніше.

Але нам лишалося йти ще декілька днів, не менше. До речі, Гномських Гір видно не було. Чи то вони були приховані за Євіанною від нас, чи, може, тому, що були дуже далеко звідси. Та від цього краєвиду мене відволікли неприємні відчуття.

— Ох, щось мені недобре, — промовила я, відчуваючи біль у грудях та нудоту. — Дихати стало важче.

— Га? Тебе нудить? — промовила Юрія, оглянувшись на мене та зупинила коня. — Деяне, ти випадково батьком ставати не планував?

— Що? — здивовано запитав він та поглянув на мене, але мені було не до жартів.

— А-а-а, — протягнула я та схопилася за серце.

Я не втрималася та впала з коня, відчуваючи щось дивне в голові. Якісь приглушені звуки.

— Діано!

Я лежала на спині та дивилась на небо, на фоні якого з'явились налякані обличчя. Біль у грудях був жахливим, але той, що зростав у моїй голові, змушував мене хапатися за неї, намагаючись приглушити його. Я закривала вуха долонями, щоб не чути ті звуки, але марно — вони лунали всередині мене. Незрозумілі та голосні, вони зводили мене з розуму.

Мої друзі про щось розмовляли, але я не чула їх. Юрія спробувала використати магічний зір, щоб оглянути мене, але в ту ж мить і сама схопилася за голову та впала на землю з вогнем в очах.

З погляду Юрії

Я пошкодувала, що пожартувала в таку мить. Діана звалилася з коня так неочікувано, що я навіть не встигла її схопити. Її крик та спроби затулити вуха лякали мене. Це виглядало так, наче її кров впливала на неї так само, як на інших. Але це були лише мої здогадки.

Я спробувала використати магічний зір, але те, що я побачила в ній, вказало мені моє місце. Щось темне, що неможливо було побачити його істинну природу, настільки налякало мене, що я втратила будь-який контроль над своїм Демоном. Мої очі на мить загорілися від його полум'я, і я сама не стримала крику.

Та на щастя, я вчасно змогла знову підкорити Демона, вже коли лежала на землі. Біль в очах був жахливий, наче хтось залив туди розплавлений метал. Але не час було перейматися через це незначне для мене поранення, коли моя подруга почувалася ще гірше. Швидко відновивши зір та відбившись від марних спроб Ігоря допомогти мені, я знову підвелася на ноги. Але що робити? Я не могла їй допомогти. Діана наче втратила розум та почала бити себе по голові, мабуть, намагаючись покінчити з болем. Знайомі відчуття.