Розділ 41. Клин клином…

Я втомилася ловити на собі наляканий погляд Люцетти, яка сиділа на коні позаду Деяна, обхопивши його зі спини. Мабуть, ніхто в цьому житті не боявся мене так, як вона. Юрію вона теж побоювалася через її демонічну магію, але від мене просто тремтіла, наче на холодному вітру.

Не зовсім розуміла її страх, адже ми до цього добре розмовляли, та і я, наче, не якесь страшне чудовисько. Було трохи неприємно через те, що вона не змогла прийняти мене, як це зробили інші. Деяну було просто цікаво, що саме я таке, Ігор не ліз у мої справи, а Юрії було байдуже до того, хто я.

— Гей, припини, бо підеш своїми двома, — промовила Юрія, коли я через роздратування вхопилася за її талію трохи сильніше.

— Вибач, — відповіла я, після чого все ж вирішила спробувати порозмовляти з Люцеттою: — Ельфійко, може, досить мене боятися? Вже кілька днів минуло, можна було б і звикнути.

Та вона лише сховала обличчя, притиснувшись до спини Деяна ще сильніше. Що дивно, її вуха від страху трохи сіпалися, і це здавалося мені смішним.

— Не треба її боятися, — несподівано заговорив Ігор. — Вона ж нічого поганого тобі не зробила.

Було приємно, що Ігор не змінив свого ставлення до мене. Він давно вже мав підозру, що зі мною щось не так, але, переконавшись у цьому, все ж залишився моїм другом.

— Та забудьте, — промовила я, фиркнувши. — Усе одно скоро розійдемося.

Сказала я це лише для того, щоб закрити тему, хоча насправді ставлення Люцетти зачіпало мене більше, ніж здавалося іншим. Накопичувалося роздратування, яке ставало дедалі важче стримувати.

День минув тихо та без проблем. Жодного духа чи чудовиська, навіть солдатів було менше, ніж зазвичай. Натомість з’явилося більше найманців і торговців з Імперії.

Під вечір, коли почало сутеніти, нам зустрілися близько сотні лицарів. Їхні блискучі сріблясті лати, прикрашені синіми плащами й такими ж тканинними вставками, здавалися незвичними. На шоломах красувалися прикраси у вигляді золотої корони, і можна було б подумати, що це військо, набране з королів та імператорів. Проте, як пояснив Деян, то був лицарський орден Святої Корони — найманці, що дотримувалися певних правил і чеснот. Більше про них він не знав. Юрія вже розповідала, що в Імперії таких орденів багато, і всі вони різні.

Тим часом повітря ставало дедалі холоднішим, і не лише через ослаблення тепла з Заброди. Темрява посилювалася, тож ми вирішили зупинитися між двома невеликими поселеннями, обравши прихисток серед кількох дерев. Заходити в села ми не стали, щоб уникнути зайвих проблем.

Юрія швидко розпалила багаття, а ми зібрали листя й траву для підстилок. Коли все навколо оповила темрява, всі сіли біля багаття, окрім мене. Я якийсь час бродила поблизу й непомітно зайшла за спину Люцетти. Її постійний страх почав мене дратувати, пробуджуючи злість, і я не втрималася від того, щоб підкрастися до неї ззаду й схопити за плечі.

— А-а-а! Ні, допоможіть! — закричала ельфійка, намагаючись вирватися. — Відпусти! Не треба!

Та я не відпустила її, а повалила на землю, притиснувши обличчям до землі. Сівши зверху, я заламала її руку за спину, знерухомивши. Деякий час я просто дивилася на здивовані обличчя своїх друзів. У Юрії, правда, здивування було з домішками задоволення від побаченого. Потім я схилилася до її вуха і прошепотіла:

Та я не відпустила її, а повалила на землю, притиснувши обличчям до землі. Сівши зверху, я заламала її руку за спину, знерухомивши. Деякий час я просто дивилася на здивовані обличчя своїх друзів. У Юрії, правда, здивування було з домішками задоволення від побаченого. Потім я схилилася до вуха Люцетти й прошепотіла:

— Якщо чесно, щось у мені отримує задоволення від твого страху. Але те людське, що в мені лишилося, просто ненавидить твоє ставлення до мене, хоча й розуміє його, — прошепотіла я, після чого злегка вкусила її за вухо.

— Ні, не треба! Будь ласка, відпусти! — закричала вона.

За спиною я почула, як хтось підвівся на ноги. То був Ігор, і йому явно не подобалося те, що він бачив.

— Не заважай їм, це піде їй на користь, — промовила Юрія.

— Як це розуміти? — здивувався Ігор.

— Побачиш пізніше, а зараз сядь на місце, — строго промовила Юрія.

Юрія справді неймовірна. Тільки вона могла так просто зрозуміти мене й мої дії.

Отримавши спокій за спиною, я продовжила свій урок для Люцетти. Я почала торкатися її шиї, ніби збиралася душити, а потім знову схилилася до неї.

— Зараз я можу зробити з тобою що завгодно. Можу навіть задушити. Але знаєш, чому я цього не зроблю? — запитала я, поки від ельфійки чувся лише важкий подих, а її серце шалено билося. — Бо я не хочу цього. Те людське, що в мені є, цього не хоче.

— Відпусти мене, прошу, — ридаючи, промовила вона.

— Ні, Люцетто, клин клином вибивають. Чула таке? Цю ніч ми проведемо разом, — сказала я, лягаючи на неї й притискаючи до землі. — Як бачиш, у мене вистачить сил утримати на місці й десяток таких, як ти.

Це було жорстоко щодо Люцетти, але мені справді здавалося, що це може піти на користь нашим з нею стосункам. До кінця ночі вона більше не промовила жодного слова, лише тонко пискнула, як миша, коли Юрія накрила нас ковдрою на ніч.