Розділ 40. Люцетта

— Доброго ранку! — саме з такими криками, відчинивши двері ногою, до нас увірвалася Юрія. — Ого, бачу, ви тут часу дарма не витрачали!

Я ледь встигла прикрити себе та Деяна ковдрою, коли моя, без сумніву, люба подруга так безтактно зайшла до нас. Шкода, що двері тут не зачинялися бодай на засув.

— Ти могла хоча б постукати перед тим, як увійти, — відповіла я, намагаючись виглядати роздратованою. Але почувалася я настільки добре, що не змогла цього зробити як слід. — Дай нам ще трохи часу.

— Ні, нехай Деян дасть нам трохи часу, — заперечила вона і поглянула на нього. — Сходи погуляй, бо нам треба дещо обговорити.

Деян знав про поганий характер Юрії, тож навіть не перечив. Вилізши з-під ковдри, він одягнувся і поцілував мене в щоку, від чого мені чомусь стало ніяково. Юрія з подивом дивилася на його пошрамоване тіло, але промовчала. Вона зачекала, поки він не вийде за двері, і підійшла до мене.

— Бачу, що хочеш щось сказати, — прокоментувала я її вираз обличчя.

— Ну, Діано, розказуй, як воно було?

— Я не хочу про це розмовляти, мене не так виховували, — відповіла я.

— Ну хоча б скажи, чи ви все правильно зробили. Ти ж не завагітнієш?

— Юріє!

— Якщо не впевнена, то я можу використати лікувальну магію, щоб це виправити. Вона і для цього годиться.

— Ну тоді зрозуміло, чому ти досі не стала матір'ю, — єхидно відповіла я і відвела погляд. — Це не знадобиться.

Не те щоб мене справді дратувала така поведінка Юрії, але виросла я такою людиною, що не готова ділитися подібним ні з ким, окрім Деяна в цьому випадку.

— Так, виховання в Імперії та князівствах сильно відрізняється, — промовила вона з розумним виразом обличчя. — Але в мене є ще одне запитання.

— Кажи, — погодилася я, знаючи, що якщо вже воно є, то відповідь вона рано чи пізно з мене витягне.

— Це ж твій перший раз, так? — запитала вона, після чого отримала мій німий кивок і стягнула з ліжка ковдру, яку я не встигла втримати. — Значить, мала б бути кров!

— Іноді мені хочеться тебе вдарити, — змирившись промовила я.

Так, на ліжку була невелика темнувата пляма крові, а на обличчі Юрії з’явився вираз роздумів і зацікавлення. Вона знову віддала мені ковдру і підійшла до вікна, дивлячись кудись в далечінь.

— Треба було подумати про це раніше, все-таки… — промовила вона.

— Що таке?

— Твоя кров може звести з розуму, Діано, ти ж не забула? У мить насолоди ти могла втратити контроль над нею і вбити Деяна.

— Бляха… — вирвалося в мене. — Я про це й не подумала.

— Ну, ніхто не помер, і це добре. Приведімо тебе до ладу, одягнемо, і будемо вирушати, — настрій у Юрії був значно кращим, ніж учора. — Ох, Діано, я така щаслива, що скоро ми нарешті дістанемося Євіанни! Я так скучила за своїм будинком, смачною їжею та можливістю цілими днями займатися тим, чим сама захочу. Навіть за навчанням в Університеті Магії сумую, а це вже багато про що каже.

Здається, я слухала близько десяти хвилин ностальгічних спогадів Юрії, але подумки я повернулася до цієї ночі. Відчувала, наче щось змінилося в моєму житті, почувалася іншою… щасливою. Щастя в кожного своє, і моє полягало в тому, що на заміну поганим спогадам приходили нові та кращі. Але все ж я не мала забувати хоча б те, що у мене були батьки та молодший брат. Та навіть у цьому щасті наче ховалася якась порожнеча.

Спершу я зібрала свої речі, а потім і речі Деяна, після чого разом із Юрією покинула кімнату. Деян та Ігор чекали на нас за одним зі столів, уже з їжею. Ми планували не затримуватися тут надовго й одразу після сніданку вирушати в дорогу. Всі хотіли якнайшвидше дістатися стін Євіанни, тим паче, що це бажання підсилювалося з кожним днем, коли імператорський замок на горизонті ставав усе більшим.

Схоже, що Ігор та Деян до нашого приходу про щось розмовляли — таке траплялося не так уже й часто. І весь цей час господар таверни дивився на нас косо, мабуть, всією душею чекаючи, коли ми вже підемо.

— Вітаю, — почулося в мене за спиною, і всі ми перевели туди свої погляди. — Мене звуть Люцетта, і я хотіла б подякувати вам за допомогу. Якби не ви, то навіть уявити не можу, що зі мною було б.

— Я можу уявити, — буркнула Юрія. — Мені розповісти?

— Ні… не треба, — знітилася ельфійка. — Я насправді хотіла б дещо попросити. Чи не могли б ви взяти мене з собою? У мене є кінь, тому я не сповільнюватиму вашого темпу.

— А чому не хочеш сама? Я так розумію, що ти теж прямуєш до Євіанни, і тут залишилося не так уже й далеко. Тижнів два, якщо не поспішати, — продовжила перепалку Юрія.

— Розумієте, я музикант, а не солдат. Я прямую від самого острова Ярра, і дорогою таке траплялося, що, здається, я просто не переживу подібного ще раз. Та й минулого разу таверну щось рознесло якраз у мене за спиною, коли я вирушала далі. Ви там теж, здається, були.

Мені стало зрозуміло, що вчорашнє пияцтво, яке ми бачили за нею, було не просто так. Є люди, які заливають випивкою смуток, а є й такі, що намагаються втопити страх. І ельфійка справді боялася, це було видно по тому, як тремтіли кінчики її пальців.