Розділ 38. Сповідь

Минуло кілька днів відтоді, як ми побували біля маєтку сенатора, і з того часу я жодного разу не запитувала про це у Деяна. Мабуть, саме це дало йому зрозуміти, що я про все здогадалася. Але цю тему ми однаково не підіймали. Насправді, мені навіть поговорити з ним не було коли, адже Юрії нарешті стало краще, і я більше часу проводила поруч із нею.

Вона тепер була при тямі й навіть більш-менш щаслива, але зовсім не розмовляла, навіть не намагалася. Спершу ми подумали, що вона все забула, але з її дій і виразу обличчя стало зрозуміло, що, якщо вона й забула щось, то лише вміння говорити. Її погляд усе так само закохано споглядав Ігоря, а на мене дивився з цікавістю. Та й магію вона використовувала спокійно та легко, не переймаючись через Демона.

Тепер не доведеться самотужки розпалювати багаття — достатньо буде руху руки моєї любої подруги. Звісно, ми намагалися спілкуватися з нею, пишучи слова на землі, але особливого сенсу це не мало, бо вона просто байдуже змахувала рукою й займалася своїми справами.

— Наступним буде місто Мал, — промовив Деян, коли ми проїздили повз дивний смугастий стовп біля дороги, що, мабуть, позначав межу між князівствами. Раніше я таких не помічала, можливо, через сніг або свою неуважність. — Так і не зрозумів, як правильно його називати: Малське князівство чи Князівство Мал?

— Малське, — відповів Ігор, чий настрій був на диво гарним.

— Невже в гільдії цього не навчають? — жартома промовила я, підморгнувши.

— Я молодий працівник гільдії й взагалі не мав би покидати стін Євіанни, якщо тобі цікаво, — усміхнувся він.

Тут було село за селом, і жодного спаленого чи розграбованого. Племена Каганату не дісталися сюди. Місцевий князь не відсиджувався осторонь, а посилав війська до інших князівств, яким пощастило менше.

Нам увесь час траплялися солдати, що йшли дорогою нам назустріч. На їхніх щитах було зображено золоте сонце, що відрізнялося від гербів інших князівств. Ми вже не ховалися від них — чи то через сусідство з Євіанною, чи через відсутність злоби на все живе через війну, вони взагалі не звертали уваги на мене і Юрію. Загалом люди тут були щасливішими, хоча й було помітно тривогу через зелені спалахи вночі, до яких місцеві ще не встигли звикнути.

— Що це за гори? — запитала я, побачивши щось дуже далеко на горизонті, що ледь проглядалося. — Гномські?

У цей момент Юрія з усмішкою ляснула себе по лобі, наче розчарувавшись у моїх знаннях. Мені навіть здалося, що вона щось прошепотіла. Деян теж засміявся. І лише Ігор, що тільки після мого запитання помітив те, що я вже бачила протягом кількох днів, розділяв моє нерозуміння. Я намагалася краще роздивитися гори, але вони були настільки далеко, що виднівся лише їхній силует.

— Це Євіанна та імператорський замок, Діано, — нарешті промовив Деян, після чого я ледь не приєдналася до Юрії у втраті дару мови.

До Євіанни залишався ще місяць шляху, можливо, трохи менше, якщо гнати коней. Раніше я сприймала розповіді про розміри Євіанни як перебільшення і прикрашання, але тепер розуміла, що це справді неймовірно велике й високе місто. Вже тут, далеко від неї, у мене перехоплювало подих від її виду, тож що буде, коли ми наблизимось ще ближче? Можливо, й правда, що від одного кінця Євіанни до іншого можна не дістатися й за тиждень. Я почувалася нікчемною порівняно зі столицею Імперії. Воістину, магія та багатство — страшна сила, здатна побудувати таке.

— От і гарна мотивація пришвидшити хід, — промовила я до них.

— Ти знаєш, тим, хто виріс в Євіанні, таких, як ти, не зрозуміти, — сказав Деян. — Але скажи, чи плануєте відвідати саме місто Мал? Воно стоїть за кілька днів від імперської дороги, але якщо хочете, можемо туди заїхати.

— Нам немає чого там робити, особливо якщо для цього треба витратити ще кілька днів, — відповіла я, задумавшись, чи не було б цікаво побачити ще одне місто. Але все ж здоровий глузд пересилив моє бажання. — Точно немає сенсу, не будемо втрачати час.

Під вечір ми натрапили на корчму, де вирішили заночувати. Чим ближче до Імперії, тим більше людей на дорогах, і тим більше корчмарів пропонували свої послуги.

У головній залі з безліччю столів, з яких половина стояла порожніми, було чимало людей. Деякі виглядали як справжні торговці, не такі, як Деян, а інші — в обладунках і при зброї. Напевно, найманці з Імперії, що вирушали воювати на стороні Князівств. Були й місцеві, але не так багато.

Абсолютно різні люди, і якби це було десь далі від Імперії, де імперців і чужинців загалом не любили, тут би вже спалахнула бійка.

Деян заплатив за житло та їжу, й ми сіли за один зі столів, чекаючи, поки принесуть замовлене. Юрія мовчала, але з її обличчя було видно, що вона уявляла, якою смачною буде вечеря.

— Була лише одна вільна кімната, — промовив Деян.

— Байдуже, — відповіла я, спостерігаючи, як помічниці корчмаря несли до нас миски та глечик. — Не треба витрачати зароблені гроші даремно.

— На їжу треба, — почули ми голос тієї, кого точно не сподівалися почути. Юрія ледь стримувала сміх, корчачи винувате обличчя. — Хі-хі-хі-хі.

Поки Ігор і Деян здивовано мовчали, я щось почала підозрювати, хоч і не хотіла вірити в таку витівку.

— Я тебе приб’ю, Юріє! — вигукнула я й стукнула кулаком по столу. — Ти весь цей час прикидалася?