Розділ 37. Чортове весілля

Сьогодні вночі Юрія була особливо гарячою, Ігор навіть не міг лежати поруч із нею, тому відсунувся на якусь відстань. Трава під нею теж висохла та згоріла, і добре, що її одяг не спіткала та ж доля. Свій вогонь вона хоча б частково контролювала.

Вночі нам не було прохолодно завдяки багаттю та її жару. Всі, крім мене, вже давно спали.

Я майже всю ніч провела в роздумах про те, що саме з нею відбувалося. Про яку це цитадель вона говорила? Та й що це за слово взагалі? Я знала його значення, але не могла пригадати, де його чула раніше.

Втім, я сподівалася, що все, що вона там зустріне, у тій цитаделі, їй вдасться подолати, і ніщо не стане на її шляху. З цими думками я перевернулася на спину та поглянула на гілля дерева, під яким ми були. Світло від багаття гарно вигравало на молодому листі та стовбурі.

— Спиш? — пролунав уже знайомий мені голос.

— Ні, не сплю, — відповіла я пошепки чортові, що стояв поруч у своїй химерній мантії.

Я оглянулася навколо, щоб переконатися, що всі інші продовжували бачити свої сни. Юрія та Ігор усе так само міцно спали, а от рука Деяна, невідомо коли, перемістилася на руків’я меча. Та він вправно удавав сплячого.

— Я з посланням, — промовив чорт та дістав із мантії листа, після чого обережно підійшов до мене.

— Чому саме зараз? І чому вона сама не прийшла? — запитала я, вирішивши, що нехай уже Деян слухає нашу розмову.

— Господарка зараз відпочиває, — наче виправдовуючи її, промовив чорт. — Ось, тримай та читай сама, бо мені вже час на весілля.

Отримавши листа, я не стала одразу ж його читати. По правді кажучи, в мене й бажання такого не виникало.

Я й уявити не могла, навіщо їй відпочинок, особливо в тому світі, де час йшов настільки швидко порівняно з цим.

— Чиє весілля? — здивовано запитала я, приймаючи листа.

— Моє, звісно ж, невже так складно здогадатися? — не стримуючи голосу, промовив він, уже добряче відбігши. — Ви, люди, іноді такі дурні...

Ще якийсь час я намагалася осмислити сказане чортом. Здавалося б, що незвичайного у весіллі? Але якщо йдеться про чортяче весілля, то тут точно було щось особливе. Хотіла б я побачити те весілля. Мабуть, видовище було б ще те.

— Стій! — крикнула я йому вслід, після чого оглянулася на Ігоря, чи не розбудила його. Але, як завжди, сон його був міцним. — Ходи сюди.

Чорт, наче від нетерплячки, поглянув на місяць, схоже, рахуючи по ньому час, та все ж підійшов до мене і втупився на мене своїми чорними очима.

— Ну, кажи, — промовив він і постукав ратицею по землі.

— Якщо весілля буде в тому світі, де час іде швидко, чи можеш взяти нас із собою?

— «Нас»? 

— Мене і того, що насправді не спить. Якщо ти не проти.

Варто було мені лише це сказати, як Деян підвівся та поглянув спершу на мене, а потім на чорта. Схоже, що він був здивований, але не настільки, щоб змінити вираз обличчя

— Ну не знаю, — задумався чорт і ще раз окинув нас з Деяном поглядом. — Ти, наче, чортів недолюблюєш, але з іншого боку, ти нам не чужа. Та й наречена моя буде не проти, гадаю… Добре, ходіть за мною.

Чорт покликав нас за собою, ступив кілька кроків убік і зник прямо в повітрі. Я переглянулася з Деяном і теж підійшла до того місця. Схоже, що Деян справді довіряв мені, інакше він би не став поруч. Але невпевненість у ньому я все ж відчула, тож узяла його за руку й зробила кілька кроків уперед, тягнучи його за собою.

— Я абсолютно нічого не розумію, — промовив Деян. — Ти впевнена, що там безпечно?

— Там живуть ті, кого я часом бажаю вбити. Але можеш бути спокійним, Деяне.

Зробивши останні кроки, ми опинилися в іншому світі — нескінченному рідкому лісі, де було світло, як удень, а небо було зоряним та чорним.

Колись я вже бачила це місце уві сні, чи, може, то був і не сон… Уже й не згадаю. Втім, чорт поспішав, що було видно з його швидких кроків, тож я не стала довго оглядатися й одразу ж пішла за ним. Лише Деян увесь час озирався, особливо коли нам почали траплятися сотні чортів, що нерухомо звисали в петлях на деяких деревах.

Я добре його розуміла, адже й сама раніше вбачала в цьому місці щось дивовижне. І хоч я бувала тут не надто часто, відчуття чужості не було, наче я тут щодня.

— Я відчуваю, що не сплю, — промовив Деян. — Але це так схоже на сон.

— Розумію, — посміхнувшись, відповіла я. — Але головне, тримай це в секреті, добре?

— То нічого, що ми залишили твоїх друзів сплячими?

— Ні, час тут іде інакше, — відповіла я, щось пригадавши. — Можна пробродити тут десятки років, а в нашому світі мине значно менше часу.

— А ця істота, це біс? — поцікавився Деян, поглянувши на коротуна в мантії.

— Сам ти біс! — ображено промовив чорт. — Я — чорт!

Чортяка явно образився на таке, і настільки, що навіть не помітив, як ударився лобом об одне з дерев. Та ми вдали, що нічого не бачили, щоб не псувати настрій нареченому.