Розділ 36. Купинь

Ми знову в дорозі, і до Купині нам залишилося десь три дні. Ціла доба пішла на відпочинок Юрії, і ніхто з нас на це не скаржився. Хоча я й помітила подібні емоції на обличчі Деяна. Це й зрозуміло, бо замовники не звикли чекати, особливо коли одна сумка зі свічками згоріла, а інші втрачали свою форму через спеку. Мабуть, йому доведеться зробити велику знижку тому багатію.

Кінь Юрії плентався за нами, поки вона сама сиділа зі мною. Точніше, я тримала її в сидячому положенні, адже вона так і не прийшла до тями. Ігор лише кілька годин тому перестав увесь час дивитися в наш бік, щоб зайвий раз переконатися, що його кохана не прокинулася.

Мені було його шкода, іноді навіть більше, ніж саму Юрію. Він занадто щирий для такої, як вона. Хоча мушу визнати, іноді вона виглядала зовсім беззахисною та навіть доброю, як кульбабка. Особливо коли нещодавно почала пускати слину, як немовля. Я навіть тихо посміялася і витерла їй рота.

— Куди саме ви прямуєте? — поцікавився Деян, що весь час тримався поруч.

Йому теж ставало нудно.

— У місце, де живуть багаті та розбещені люди, — промовила я й кивнула на Юрію. — Вона там живе. Але в мене є і своя мета.

— Розкажеш?

— В Євіанні є будинок-аптека, де раніше жила моя бабуся. Я чула, що він переживає не найкращі часи, але я планую це змінити.

— Ну, треба ж таке, ти поділилася зі мною своєю мрією, — з удаваним здивуванням відповів Деян.

— Не задавайся. Я б не назвала це мрією; радше мені просто немає куди подітися, і це єдиний варіант, — відповіла я й хитро поглянула на нього. — А ти куди? Якщо це не секрет.

— До своєї гільдії, — відповів він, добре розуміючи, що я помітила щось підозріле в його словах.

Хоч я й відчувала, що він не торговець, а його слова — неправда щонайменше наполовину, мені було приємно з ним розмовляти. Це дивне відчуття в животі не покидало мене, наштовхуючи на різні, іноді соромні, думки. Та я не хотіла зробити щось нерозумне, тому подумала, що краще буде якось запитати поради у Юрії, якщо їй буде до того діло.

Пальчатку я йому так і не віддала, хоча рука загоїлася повністю, навіть сліду не залишилося. Приємно мати при собі щось із його речей.

Він, здається, вловив хід моїх думок і усміхнувся до мене. Я одразу ж ніяково відвернулася і поглянула на узбіччя, де росла висока трава.

Насправді в такі миті я очікувала побачити в траві якесь чудовисько, що прокинулося б від впливу Заброди. Але поки що все було відносно спокійно. Часом траплялися ті великі кажани чи дивні крики десь далеко, але загалом можна було почуватися в безпеці. Хоча відчувалося, що це лише тимчасовий спокій, і що скоро Заброда може спалахнути зеленим так сильно, що нам доведеться тікати якнайшвидше. Але це були лише відчуття.

Час у дорозі цього разу проходив швидко, і, дочекавшись, поки сонце не почне припікати занадто сильно, ми зупинилися на відпочинок. Ми знову планували подорожувати весь час, крім найспекотнішої частини дня.

Я передала Юрію Ігорю, а сама продовжила сидіти верхи на коні та роздумувати над тим, чим себе можна було зайняти. Спати мені не хотілося, і їсти теж. Останнім часом у мене інакше й не бувало. От буде дивно, якщо це теж через зміни в цьому тілі. Спершу я почала з легкістю переносити холод, відчуваючи лише свій власний та той, що йшов від естока, а потім мої кістки почали змінюватися. Насправді були ще дві зміни, які можна назвати більш приємними та менш лякаючими — мої сльози перестали бути чорними та смолянистими, а відбитки рук на шиї повністю зникли.

Зупинилися ми під великим деревом на узбіччі. Це була дика груша, на якій уже з’явилися квітки. І ми знову поділилися на пари — Ігор та Юрія були по один бік дерева, а я та Деян — по інший. Насправді тепер я ще краще розуміла, що Ігорю та Юрії в першу чергу важливі вони самі, а я була другорядною особою. Мабуть, для них і увесь світ не мав би значення, якщо там не буде їхньої коханої людини.

— Ти виглядаєш так, наче хочеш мені щось сказати, — промовив Деян, що сидів за два кроки від мене.

— Справді? — здивувалася я, адже сама так не думала. Але відповідь сама спала мені на думку. — Взагалі-то є одне запитання, але я не впевнена, що воно зараз на часі.

— Я спати не хочу, і ти, схоже, теж не плануєш. То час у нас є.

Наступні слова далися мені важко, адже нічого подібного я в житті не запитувала та навіть не планувала:

— Я подобаюся тобі? — мабуть, на моєму блідому обличчі добре видно рум’янці.

— Дивлячись в якому сенсі цього слова, — спокійно, наче чув подібне вже багато разів, відповів Деян та на мить задумався. — Моє серце б’ється швидше, коли ти поруч, і мені приємна твоя компанія. Це те, що ти хотіла почути?

— Ну, майже... мабуть, — зашарілася я, підібрала під себе ноги та уткнулася обличчям у коліна, намагаючись приховати змішані емоції на ньому. — Забудь.

Але спроба сховатися у мене не вийшла, і вже за мить я відчула, що Деян підсів до мене ближче та поклав руку на плече, після чого притиснув до себе та обійняв. І мені це сподобалося, але те відчуття внизу живота просто почало зводити мене з розуму. Моє тіло почало слабшати.

— Мені потрібно відійти, — промовила я на диво голосно та зіскочила з місця, після чого залишила здивованого Деяна самого, а сама пішла, куди очі дивилися.