Розділ 35. Зламаний розум

До Купині лишалось десь дні три, чи, може, чотири — так Деян та Юрія сказали. Здавалося, ми всі почали потроху звикати до сну вдень, коли сонце ударяло по всьому навколо своїм надмірним теплом, та до подорожей вночі.

Все заради дорогих свічок у сумках Деяна. У цьому була й користь, бо ми майже весь час були в дорозі, крім найспекотнішої частини дня, яку використовували для сну й відпочинку. Ми почали просуватися ще швидше, а якби могли ще й спати верхи на конях, то вже б давно прибули до Купині. Втім, сон у сідлі хоча і можливий, точно не робить тебе відпочилим.

— Що це там попереду? — запитав Ігор та підвівся на стременах, вдивляючись у щось далеке.

Я могла б повторити за ним, щоб розгледіти те, що його зацікавило, але сонце підіймалося все вище, і нам ось-ось треба було знайти собі прихисток у тіні. У спеку моя лінь завжди ставала сильнішою, аж настільки, що мені вже навіть було байдуже, що там попереду.

Через деякий час ми наблизилися туди й зрозуміли, що було далі по дорозі. Безліч наметів та людей у них. У невеликій розмові між собою Юрія та Деян дійшли висновку, що це біженці, яких не пустили до Купині чи хоча б ближче до неї. І справді, серед тих людей, що тепер жили серед сотень наметів, майже всі виглядали позбавленими не тільки дому, а й щастя. Та, схоже, що хтось усе ж переймався за цих людей і вчасно постачав їжу та воду.

— Схоже, що тут є безплатна їжа та місце для відпочинку, — сказав Деян. — Скористаємося такою нагодою?

— Сумніваюся, що нам, у яких половина облич імперської зовнішності, щось дадуть безплатно, — відповіла я, пригадавши усі ті проблеми та незручності, що мала в минулому через імперські риси.

— Ну тоді я заплачу, — відповів він та направив коня до одного з найбільших наметів. — Я домовлюсь, а ви чекайте поруч.

У наметі була жінка, з виду далеко не бідна, яка, схоже, і була тут головною. Вона не одразу звернула увагу на Деяна, а деякий час ще продовжувала читати листа.

Я була впевнена, що він зможе з нею домовитися, а на худий кінець хоча б просто заплатити. З нас усіх лише у нього були гроші, і не сильно він їх шкодував на нас.

Оглянувшись навколо, можна було побачити переважно жінок та дітей, чиї чоловіки, скоріш за все, зараз були або у війську, або мертвими. Брудні та замучені, і, схоже, що голодні. На деяких жінках можна було розгледіти форму їхніх кісток, що так виднілися під шкірою.

— Краще б ми під якимось деревом лягли спати, — з огидою сказала Юрія.

Останнім часом настрій у моєї подруги був неймовірно поганий, а роздратувати її стало дуже просто. У мене й самої бували такі дні, але, схоже, що новий режим сну зовсім погано впливав на неї. Та я сподівалася, що відпочинок позбавить її цієї дратівливості.

— Ми спали й у гірших місцях, Юріє, — промовила я. — Та і не знаю, як ти, а я більше тут очікую на якусь їжу, а не сон. Якби мова йшла лише за можливість поспати, то я і справді краще б під деревом лягла, якнайдалі звідси.

І справді, якщо пригадати ті ночі в степах біля Заброди, де кожного разу, лягаючи спати, ми були готові до того, що вже не прокинемося, то все не так і погано. А в мене самої так і зовсім був досвід сну з якоюсь істотою, схожою на мерця. Навіть коли пригадую її, то на душі неспокійно, наче вона знову ось-ось з’явиться та почне на мене дивитися своїми очима.

А скільки разів тоді моє тіло промерзало до кісток, я вже навіть і рахувати не візьмуся. Та, напевно, Юрія і сама все розуміла, просто їй іноді треба на когось чи щось позлитися.

— Нам туди, — промовив Деян, після чого ми всі рушили за ним поміж наметів та нашвидкуруч зроблених із гілок халуп.

Чим далі ми просувалися, тим більш рваними та брудними були намети. Діставшись кінця, ми зупинилися. Намет тут виглядав не так і погано порівняно з іншими навколо, та й по сусідству вже майже нікого не було.

Сонце вже припікало, і ми поспішили занести сумки зі свічками до намету. Усередині було лише два ліжка, що вже можна було назвати розкішшю. Юрія, оглянувши одне з них із кислим виразом обличчя, скинула солому та ще щось, що слугувало підстилкою, на землю, після чого так само неохоче лягла на голі дерев’яні дошки. Обличчя в неї було роздратоване та сонне.

Ігор до Юрії не поспішав, спершу вирішивши переконатися, чи міцно ми всі прив’язали коней. Потім він навіть відмовився від сну, щоб охороняти їх, адже в такому місці їх як не вкрадуть, то заріжуть на м’ясо, поки ми спатимемо. Та потім Ігоря із собою покликав Деян, і вони вдвох пішли до тієї жінки в наметі, яка пообіцяла знайти для нас їжу, але не безплатно. Все ж я не думала, що вона може дозволити собі давати комусь їжу за просто так, особливо коли на те, щоб годувати біженців, необхідні немалі гроші.

Я вирішила не відмовлятися від сну, а тому швидко повторила все те, що зробила зі своїм ліжком Юрія. Головне, щоб поки Ігор з Деяном не прийшли, з кіньми нічого не сталося. Щоправда, швидко заснути в мене не вийшло, і спершу я просто спостерігала за тим, як люди ходили поміж наметів.

Так одна жінка, тягаючи за руку малого сина, все шлялася навколо нас та якось дивно дивилася то на мене, то на Юрію, що вже ось-ось почала б мирно сопіти під носа. В якийсь момент вона зловила на собі мій погляд, і чомусь вирішила підійти майже до входу у наш намет. Я вже подумала, що вона почне випрошувати у нас їжу або гроші. Але ні, її дії були дурними, не інакше.