Розділ 34. Корчма

Прокинулись ми всі пізно, майже під обід, а вирушати планували вже ближче до вечора. Дивно, що Деян не вирішив зачекати до наступного ранку. Але, як він сказав, замовник і так очікував, і йому довелося вирішувати, що важливіше — рани коня чи людина, що заплатить за дорогі свічки.

Та якщо подумати, то він нічим на торговця не був схожий, та й бився настільки добре та незвично, що я навіть не була впевнена, що мій батько зміг би його перемогти. Дивно.

Юрія та Ігор продовжували ніжитися на ліжку, а от мені ставало все нудніше й нудніше, через що я вирішила залишити їх наодинці. Були ще деякі справи, якими було б непогано зайнятися. Все ж неправильно, що наших коней годує та напуває хтось інший.

У залі знову був лише старий корчмар, який, почісуючи потилицю, думав, куди скласти дрова, нарубані вчора Ігорем. Їх справді було багато, і я навіть задумалась, а чи не в праві ми попросити у старого більше, ніж він нам дав, за таку кількість.

— Деян у себе? — запитала я у старого, на що той одразу відповів, навіть не глянувши на мене:

— Запитував у мене, де тут річка, та й пішов туди, — промовив він, а потім випередив моє запитання та додав: — Річка там, далі за деревами, на південь.

— Дякую.

— Угу.

Старий щосили намагався відволікти себе роботою від поганих думок, як робили й інші люди в цьому місці. Чутки про битви та війни доходять із запізненням, але все ж навіть у більш глухих і забутих місцях люди їх дізнаються, а значить, і тривожаться за своїх рідних.

Як того і варто було очікувати, у всіх коней вже була вода та свіжа трава. Невже Деяну немає чим себе зайняти?

Втім, його коня тут не було, схоже, він поїхав до річки на ньому. Есток завжди був при мені, а значить, можна буде вбити час за тренуванням. Щоправда, все ж довелося повернутися в нашу кімнату та забрати арбалет з болтами на випадок, якщо захочеться пополювати. Не те щоб зараз це було чимось необхідним, але бажання постріляти в щось живе в мене з’явилось.

Осідлавши свого коня, я направила його до тих дерев, про які казав старий.

Природа тут схожа на ту, яка була в Сірих Птахах, за винятком того, що під боком не було настільки великого та небезпечного лісу.

Кінь Деяна, на якому лежав і його одяг, був прив’язаний до дерева біля самого берега річки, і рани його вже були майже в порядку, ще трішки й зарубцюються остаточно. Шкода, що Юрія не вміла лікувати когось, окрім людей, так би ми вже були в дорозі.

Самого Деяна я побачила не одразу, а лише коли його чорне волосся показалося з-під води посеред річки. Його погляд моментально сконцентрувався на мені, і я на якусь мить завмерла.

— Теж поплавати прийшла? — запитав він, прибираючи мокре волосся назад.

— Можливо, пізніше, — відповіла я та сіла під одне із дерев. — Я думала, що ми потренуємося, поки є час до вечора.

— То мені тебе навчити ще й арбалетом користуватися?

— Ні, це для можливого полювання, — відповіла я та відвела погляд, як тільки побачила, що він виходить із води. — Та й стріляю я набагато краще, ніж розмахую мечем.

— Тебе хтось навчив? — запитав він.

— Мій батько, коли ми ходили на полювання, — відповіла я та поглянула на Деяна, як тільки той одягнув штани. — Звідки їх стільки?

Мене здивувала його шкіра, що була вкрита сотнями, якщо не тисячами, шрамів. Великі та малі, всі вони зайняли свої місця майже по всьому тілу, крім обличчя. Здавалося, що на його тілі не було жодного місця без рубців. Тепер було зрозуміло, чому у нього такий одяг, і, судячи з такої білої шкіри, іншого він і не носив.

— Мої шрами — це частина минулого, — відповів він. — І ми не настільки близькі, щоб я тобі про це розповів.

— Так, звісно.

— Як я бачу, твоя рана вже загоїлася, Діано? — сказав він та вказав на мою руку.

Я зовсім про неї забула, а ту хустку, яку він мені пов’язав на руку, залишила у кімнаті. І справді буде важко пояснити, куди ділось таке поранення та чому на його місці не лишилося навіть сліду. Про те, що Юрія маг, він не знав. Юрія сама сказала приховати це від нього, а тому відповісти, що рану вона залікувала, я не могла.

— Ми не настільки близькі, Деяне, — відповіла я йому його ж словами, на що той схвально кивнув.

Деян почав мене тренувати, як тільки одягнувся, і тренування за його способом було значно нуднішим, ніж учорашня бійка, але при цьому набагато дієвішим. Він вказував на всі мої помилки та пояснював їхні наслідки в бою. Він був здивований тому, що я вже знала, а саме — перехід від блокування до удару без замаху. За його словами, це справді корисне вміння, і мені хотілося йому вірити.

— Те, як твоя ілюзія, чи, правильніше, твоя копія, вчора схопила мій есток за клинок. Ти теж міг би зробити те саме своїми руками? Як можна було уникнути поранення?

— Просто треба бути обережним та контролювати зброю ворога краще, ніж він це робить сам. Але про це тобі ще рано думати, Діано. Краще зосередься на тому, щоб не пропускати моїх ударів.

— Я уважно слідкую за твоїм мечем, — відповіла я, після чого одразу ж отримала удар кулаком у живіт. — Я зрозуміла, кх-х.