Розділ 33. Деян

Орієнтуватися в лісі було не дуже просто, але мені допомагав досвід, коли ми з батьком могли днями блукати Забродою. Та і йти нам потрібно було уздовж його краю, що значно полегшувало завдання.

Добре, що в Юрії залишилися спогади про старі карти, які вона бачила колись. Лише завдяки її знанням ми розуміли, що йдемо правильно. Вона казала, що цей ліс найбільший на цих землях, а може й на всьому континенті, якщо не враховувати Заброду.

Ми мали пройти лише невеликою його частиною. Щоправда, була ідея перетнути його повністю та вийти одразу до Малського князівства, що межує з Імперією, але ми відмовилися від цього, бо це хоч і найкоротший шлях, та зовсім не найшвидший.

Дощі поступово рідшали, а хмар ставало все менше. Схоже, що теплий вітер із Заброди слабшав. Я тільки сподівалася, це не передвіщає швидкого приходу холодної зими. Серед нескінченної зелені я почувалася спокійніше, ніж серед холодної білизни.

— Думаю, ще один тиждень, і ми нарешті вийдемо до дороги, — сказала Юрія. — Я вже дурію від цих нескінченних комах, краще б уже настала холодна зима.

— Ну, у нас хоча б завжди є м’ясо, — додав Ігор.

Ми дійсно вже близько тижня були в лісі, а загалом минуло два тижні, як ми покинули село неподалік від Ладомиру. Але для мене цей час минув непомітно, наче це був один нескінченний нудний день. Часом усе здавалося безцільним, із відчуттям порожнечі всередині. А коли задуматися, скільки ще доведеться провести в дорозі, ставало ще сумніше.

Однак у дечому Юрія помилилася, бо за кілька годин після її слів ми побачили дорогу.

— Може, ми вийшли не там, де сподівалися? — поцікавився Ігор.

— Яка різниця? Дорога перед нами, а місце битви ми обійшли із запасом, — знизавши плечима відповіла Юрія. — Я не дуже добре запам’ятала ту карту. Та й пощастило, що взагалі згадала про неї, бо раніше була впевнена, що ніколи її в очі не бачила.

— Нам тепер просто йти на схід? — запитала я.

— Так, Купинь повинна бути там, — відповіла Юрія.

— А ми зайдемо до Купині? — запитав Ігор. — Я ніколи ще не бував у містах.

Серед нас тільки Ігор ніколи не бував у містах. Але мені саме місто не здалося приємним. Багато людей, бруду, та й сморід, який іноді гірший, ніж у свинарнику. Ну і дивне відчуття самотності, хоча навколо й людно. Тому я не бачила причин захоплюватися ідеєю відвідати Купинь, що загорілася в очах Ігоря.

— Без грошей там нічого робити, — промовила Юрія.

— Від грошей одні проблеми, — поскаржився Ігор.

— Ти просто не знаєш, як це — бути багатим, — засміялася Юрія.

Іноді на моєму обличчі з'являлася посмішка, коли я чула їхні розмови. А ще мені час від часу здавалося, що вони ставали більш схожими один на одного. Юрія переймала деякі звички та слова в Ігоря, а він — у неї. Припускаю, у моїх батьків було так само.

Наступного дня вже було помітно повернення спеки, від якої розмита болотиста дорога вкрилася тріщинами та затверділа наче камінь. І якби я тільки переносила спеку так само як холод...

Води з собою було небагато, бо про неї ніхто з нас, на превеликий жаль, навіть не подумав, коли дощі йшли цілими днями. А тепер під нами навіть кректали коні. Не могло бути, щоб біля центральних доріг не знайшлося села чи хоча б поодинокої корчми.

Втім, що це центральна дорога, зрозуміти було не дуже просто. Нехай колись Імперія, ще до свого розпаду, і проклала вимощені каменем шляхи, але в князівствах їх давно почало засипати землею, а в деяких місцях навіть поросла трава. Юрія назвала це безсовісним ставленням до дарів Імперії, і тут я з нею була готова погодитися.

— Діано, що ти бачиш? — запитала Юрія і вказала пальцем на щось дуже далеке.

— Схоже на парочку хат, — відповіла я.

— Сподіваюся, що там дозволять напитись самим і напоїти коней, — сказав похмурим голосом Ігор, якому в спеку було найважче.

— Хі-хі, — посміялася Юрія. — Я їм не дозволю відмовити.

Хат виявилося чотири, і одна з них була корчмою. Вона навіть близько не була рівнею тій, в якій я ночувала в Ладомирі, але все одно була кращою за ліс із комарами.

На Ігоря сподіватися не доводилося, а Юрія занадто вирізнялася своєю зовнішністю серед нас усіх, тому домовлятися з корчмарем довелося мені. Залишивши їх біля порогу, я підійшла до нього. Спершу я запропонувала йому пополювати та принести м'яса для його справи, але він відмовився, сказавши, що й так не має відвідувачів, яким те м'ясо можна було б приготувати.

По корчмарю було видно, що він людина доброї душі, і вже майже був готовий дати нам кімнату просто так, лише шукав щось, що могло б бути символічною платою. Поглянувши на Ігоря та його розміри, він придумав попросити нарубати дрова взамін на їжу та місце. Навіть попри закінчення зими, йому треба було на чомусь готувати, а рубати сам він вже не міг: на вигляд йому було під сімдесят, що для князівств було майже рекордом.

На цьому ми й домовилися, після чого я пішла до своїх друзів, що чекали біля входу, і привітала Ігоря з можливістю потренувати замахи мечем, але з сокирою в руках.

Другого поверху тут не було, тому корчмар вказав нам на двері, що були по інший бік від входу, між двома столами, за одним із яких сидів молодий чоловік незвичної зовнішності. Незвичної, бо він був схожий на мене. Те саме чорне волосся до підборіддя і те саме бліде обличчя, тільки, на відміну від мого, не дуже жіночне і більше князівське, ніж імперське, з ледь помітною щетиною. Провівши Юрію та Ігоря до кімнати, я на мить зловила на собі погляд його сіро-блакитних очей. Це був холодний погляд, але не страшний.