Розділ 32. Поле бою

— І як воно? — запитала я в Ігоря та Юрії, які з кам'яними виразами облич сиділи за столом.

— Жахливо, — без жалю відповіла Юрія та відклала ложку, що мовчки повторив за нею й Ігор. — Але якщо наші миски порожні, то не так уже й погано.

Я намагалася приготувати суп із бобрового хвоста так, як це робив мій батько. Але все вдалося зовсім погано на мою думку, і тепер це підтвердили й мої друзі. Втім, добре, що після цього сніданку супу не лишилося, і на обід у нас буде щось приготоване Юрією, яка готувала значно краще за мене.

Іноді навіть здавалося, що вона збрехала про своє багатство і насправді працювала десь на кухні. Але якщо подумати, то весь цей час вона старанно вчилася, і я вже навіть не пам’ятала, коли востаннє вона готувала щось несмачне.

— Ігорю? — я все ж хотіла почути слова Ігоря, тому звернулася до нього.

— На деревах уже листя з’явилося, і трава рости почала, — змінив він тему. — Сніг тільки нещодавно зник, як і морози. Хіба можуть рослини так швидко рости?

— Із Великим лісом, або ж Забродою, як його називають місцеві, можливо будь-що, — промовила Юрія.

Ми сиділи за столом та мовчки дивилися на порожні після супу миски. Я не знала, як моїм друзям, але мені поступово почало здаватися, що не такий він уже був і бридкий. Та й, по правді кажучи, суп із бобрового хвоста сам по собі не дуже смачний, навіть без урахування моїх жахливих кулінарних талантів.

Поступово на нас почала находити сонливість, але заснути так нікому й не вдалося через людський крик десь у селі.

— Люди, допоможіть! — голос був чоловічий, і десь зовсім поруч.

Я та Ігор одразу взялися за свою зброю, а в очах Юрії з’явилося фіолетове світло. Про всяк випадок ми повністю одяглися, щоб, якщо доведеться тікати, не витрачати на це часу.

Крики все продовжувалися і все більше ставали схожими не на крик людини, що потрапила в біду, а на крик людини в горі.

— Перевіримо? — запитав Ігор.

— Ігорю, ти підеш зі мною туди, — сказала я. — Юріє, ти приготуй коней, бо, можливо, вони нам знадобляться.

— Не затримуйтесь, — трохи розчаровано промовила Юрія.

Вибігши з хати та пройшовши кілька десятків метрів, ми помітили старого чоловіка, що стояв поруч зі хлівом. Також прибігли й інші люди, які з переляканими обличчями спостерігали за тим, що сталося. Посеред хліва у петлі висів молодий чоловік. Старий продовжував кричати та плакати, намагаючись зняти мертвого з дерев'яної балки, на якій і була зав’язана мотузка.

— Сину мій! Навіщо ти це зробив!? — його голос і справді був сповнений жалю, але мене він не обмане.

Поки старий крутився біля свого повішеного сина, поруч також ходив чорний силует. Цей силует був такий самий, як і мрець, але на обличчі його був не мертвий спокій, а ненависть. Час від часу він намагався вдарити батька, але його примарні руки проходили крізь нього.

— Він убив мене і виставив самогубцем! — прокричав мертвий до людей, що зібрались. Але почути його слова судилося лише мені.

Ніхто не бачив цей силует, і ніхто його не чув. Для селян, що тут зібралися, це була жахлива трагедія нещасного батька, який втратив сина. Але я могла бачити та чути деяких мертвих.

Та це не наша справа, і нам не потрібні зайві проблеми, тому я тихо потягнула Ігоря за плече та пішла назад до нашого будинку. Втім, усе не могло бути настільки просто:

— Це вони винні! — ще якусь секунду тому залитий горем батько тепер вказував пальцем на нас. — А в тебе ще й морда імперська! Навіщо ви це зробили з моїм сином!?

Схоже, стара сволота здогадалася, що односельці можуть не повірити в таке самогубство, і вирішив підстрахуватися нами. І так вийшло, що цього разу я не прикривала обличчя ні шарфом, ні капюшоном, і мої імперські риси бачили всі. Цього всього їм вистачило, щоб почати дивитися саме на мене, як на винуватицю цих подій.

Здавалося, що моя імперська кров навіть не давала їм розгледіти Ігоря, що теж стояв поруч і був чужинцем. Сам Ігор не знав, що сказати, тому лише здивовано дивився на мене та моє спокійне обличчя. Я відчула ненависть до старого вбивці, хоч і не таку сильну, як його мертвий син. Але ця злість була всередині мене, наче на другому плані.

— А ми вас тут прихистили на свою біду! — прокричала якась жінка.

— Ми дали житло старій сивій жінці та її сину, а не цій імперській сволоті! — додав якийсь чоловік.

— Мовчати! — неочікувано прокричав Ігор та дістав меча.

Не часто його можна було побачити у гніві, але цього разу я точно бачила на його обличчі злість до несправедливості. Я сумнівалася, що він не зупиниться на погрозах. Та й селянам вистачило гострого меча в руках здорованя, щоб замовкнути, хоча їхні погляди продовжували говорити за них.

Ненависть до мене через моє імперське тіло — тіло, яке я узурпувала, що навіть не належало мені. Цікаво, як би вони зреагували, якби знали, що я таке насправді? Хотіла б і я це знати...

— Ми поїдемо завтра, — холодно промовила я Ігорю так, щоб і усі інші почули. — Ходімо, Ігорю.

Поки ми йшли, вони мовчали, боячись нашої зброї. Лише одна людина, що залишилася позаду нас, дозволила собі легку посмішку та прокльон напівголосом. Батько вбив свого сина й уникне покарання. Чи зупиниться він на цьому? Нехай відповідь на це запитання ці дурні дізнаються самі.