Вночі над селом щось пролетіло, сильно розмахуючи гігантськими крилами. На ранок місцеві взялись це обговорювати та роздумувати про те, що це могло бути, та чи не пов’язано це із потеплінням. У нас таких питань не виникало, адже як тільки ми почули ті звуки, то одразу подумки повернулись у дикий степ, де чули таке дуже часто. Та летюча істота, що колись вбила вештицю — я майже була готова гарантувати, що звук був один в один.
Втім ми швидко забули про те, що сталось, адже досі були загартовані ночами під час таких жахіть. Лише домовились вночі не покидати будинку і затуляти вікна, щоб не пропускали світло від пічки.
Після того випадку із потеплінням, хмари ставали все густішими, а дощі все ряснішими. У нас навіть почала протікати стеля.
— Може відро підставити? — запропонував Ігор дивлячись на мокру пляму, що ставала все більшою на підлозі.
— Тільки натягни на нього зверху якусь ганчірку, щоб нас звук крапель не мучив, — сонно промовила Юрія.
Я провела з ними вже чотири дні, і увесь цей час дощ діяв на нерви Юрії. Вона часто казала, що любила коли дощ йшов в Євіанні, але дощ у селі це зовсім не те що може бути у великому місті. Неможливо вийти із хати й залишитись чистою. А дорога, якою все ще їздили князівські воїни, майже перетворилась у щось на кшталт змілілої річки, де неможливо пройти не залишивши в багні взуття.
— Хіба це буде помітно, якщо за вікном постійне йде дощ? — сказав Ігор.
— Буде! — нервовість Юрії все посилювалась, й іноді вона зганяла її на нас.
— Юріє, ходімо дамо їсти коням, — запропонувала я їй та підморгнула, щоб та не подумала, що справа лише в конях.
— Г-р-р-р, — сердито прогарчала вона, але все ж взялась за накидку.
Ми дійшли до хліва по дошках, що Ігор поклав туди днями. Але від мокрих ніг це ніяк не рятувало, лише від багна. Пропустивши Юрію першою, я оглянулась, і тільки після цього зайшла сама та зачинила двері.
— Як ти почуваєшся? — запитала я. — Моя кров ще допомагає?
— Так, допомагає, але... Я відчуваю незвично сильний сором через це, Діано, — вона схилила погляд донизу. — Чи дозволиш ти мені випити ще? Та, що ти дала мені, вже майже закінчилась.
Я мовчки лягла на копицю сіна та оголила шию. Мені не шкода було поділитись кров’ю із тією, кого любила, а особливо якщо їй це потрібно для того, щоб залишатися собою.
— Пий скільки потрібно, люба подруго, — сказала їй використавши її ж манеру звернення.
Юрія деякий час стояла мовчки та про щось думала, але за якусь мить підійшла до мене. На її обличчі й справді було видно ознаки сорому, чого я раніше майже ніколи не бачила.
Ця дівчина не побачить чогось складного у тому, щоб пройтись голою серед вулиці наповненій людьми, чи у весь голос промовити щось хтиве та збочене. Але саме тепер її щоки почервоніли, а очі уникали мого погляду. Та врешті-решт вона сіла на мене зверху та нахилилась до шиї. Я відчула її гарячий подих на своїй шкірі, наче всередині неї вирувало неймовірно сильне полум’я, що насправді цілком могло бути правдою.
— Однаково вибач, що доводиться таке терпіти. Знаю, що це насправді боляче, — прошепотіла вона та вкусила мою шию.
Можна було б просто зробити надріз, можливо навіть на руці. Але така близькість подобалася мені. Чомусь саме коли я відчувала її гострі зуби та подих на своїй шкірі, то починала сприймати себе менш самотньою.
Вона зробила перший ковток і завмерла, а її пальці сильно стиснулись на мені. Страх почав занурюватись в неї настільки глибоко, що вона вже не контролювала своє дихання. Але коли я обійняла її та почала погладжувати по спині, то все прийшло до норми й вона продовжила. Ковток за ковтком, вона продовжувала пити мою чорну кров, а її тіло зовсім обм’якло та безсило лягло на мене.
Вона втратила свідомість на кілька хвилин, а я увесь цей час продовжувала її гладити по спині. Я відчула як рана від укусу загоїлась, навіть швидше, ніж я сподівалась.
— Ахр-р-р-р, — протягнула вона через деякий час, після чого підняла голову та поглянула мені в очі.
В її погляді я бачила страх та безумство, що майже опанували її. Схоже після того разу, коли мене проткнули мечем, моя кров стала куди сильнішою. Але, думаю, що вона досі контролювала себе, нехай це і давалось їй із великою складністю.
— Як ти? — запитала я в неї.
Але замість відповіді вона схопилась за голову та скривилась від болю. Її хитало зі сторони в сторону, а в її очах з’явилось фіолетове світло, що означало лише одне — вона використає магію. Але для чого саме вона хотіла її використати? Відповідь на це з’явилась як тільки в її очах почало виднітися не лише фіолетове світло, а і демонічне полум’я.
Саме в цей момент із її рук вирвалась магія, яку вона направила собі в голову, за яку досі трималась від болю. Я сама не зрозуміла своєї реакції, але спостерігала за всім цим зі спокійним обличчям, наче все і справді йшло за планом.
Юрія змусила себе знепритомніти магією, щоб уникнути болю. Мені це здалось єдиним правильним висновком.
Вона знепритомніла прямо на мені, і я не знайшла кращого рішення ніж притиснути її до себе та обійняти. Ми пролежали так близько години, під пильними поглядами двох коней, що із цікавістю за нами увесь цей час спостерігали.