Розділ 31. Загадка крові та меча

Вночі над селом щось пролетіло, сильно розмахуючи гігантськими крилами. Вранці місцеві взялися це обговорювати та роздумувати про те, що це могло бути, і чи не пов’язано це з потеплінням. У нас таких питань не виникало, адже щойно ми почули ті звуки, то одразу подумки повернулися в дикий степ, де чули таке дуже часто. Та летюча істота, що колись убила вештицю, — я майже була готова гарантувати, що звук був один в один. Втім, ми швидко забули про те, що сталося, адже досі були загартовані ночами під час таких жахіть. Лише домовилися вночі не виходити з дому і затуляти вікна, щоб не пропускали світло від печі.

Після того випадку з потеплінням, хмари ставали дедалі густішими, а дощі — все ряснішими. У нас навіть почала протікати стеля.

— Може, відро підставити? — запропонував Ігор, дивлячись на мокру пляму, що ставала все більшою на підлозі.

— Тільки натягни на нього зверху якусь ганчірку, щоб нас звук крапель не мучив, — сонно промовила Юрія.

Я провела з ними вже чотири дні, і весь цей час дощ діяв на нерви Юрії. Вона часто казала, що любила, коли дощ ішов в Євіанні, але дощ у селі — це зовсім не те що може бути у великому місті. Неможливо вийти з хати й залишитися чистою. А дорога, якою все ще їздили князівські воїни, майже перетворилася на щось на кшталт змілілої річки, де неможливо пройти, не залишивши в багні взуття.

— Хіба це буде помітно, якщо за вікном постійно йде дощ? — сказав Ігор.

— Буде! — нервовість Юрії все посилювалася, й іноді вона зганяла її на нас.

— Юріє, ходімо дамо їсти коням, — запропонувала я їй та підморгнула, щоб та не подумала, що справа лише в конях.

— Г-р-р-р, — сердито прогарчала вона, але все ж узялася за накидку.

Ми дійшли до хліва по дошках, що Ігор поклав туди днями. Але від мокрих ніг це ніяк не рятувало, лише від багна. Пропустивши Юрію першою, я оглянулася, і тільки після цього зайшла сама та зачинила двері.

— Як ти почуваєшся? — запитала я. — Моя кров ще допомагає?

— Так, допомагає, але... Я відчуваю незвично сильний сором через це, Діано, — вона схилила погляд донизу. — Чи дозволиш ти мені випити ще? Те, що ти дала мені, вже майже закінчилося.

Я мовчки лягла на копицю сіна та оголила шию. Мені не шкода було поділитися кров’ю з тією, кого любила, а особливо якщо їй це потрібно для того, щоб залишатися собою.

— Пий скільки потрібно, люба подруго, — сказала я, використавши її ж манеру звернення.

Юрія деякий час стояла мовчки та про щось думала, але за якусь мить підійшла до мене. На її обличчі й справді було видно ознаки сорому, чого я раніше майже ніколи не бачила.

Ця дівчина не побачить чогось складного в тому, щоб пройтися голою серед вулиці, наповненої людьми, чи на весь голос промовити щось хтиве та збочене. Але саме тепер її щоки почервоніли, а очі уникали мого погляду. Та врешті-решт вона сіла на мене зверху й нахилилася до шиї. Я відчула її гарячий подих на своїй шкірі, наче всередині неї вирувало неймовірно сильне полум’я, що насправді цілком могло бути правдою.

— Однаково вибач, що доводиться таке терпіти. Знаю, що це насправді боляче, — прошепотіла вона й вкусила мою шию.

Можна було б просто зробити надріз, можливо, навіть на руці. Але така близькість мені подобалася. Чомусь саме коли я відчувала її гострі зуби та подих на своїй шкірі, то починала сприймати себе менш самотньою.

Вона зробила перший ковток і завмерла, а її пальці сильно стиснулися на мені. Страх занурився в неї настільки глибоко, що вона вже не контролювала свого дихання. Але коли я обійняла її та почала погладжувати по спині, все прийшло до норми, й вона продовжила. Ковток за ковтком, вона пила мою чорну кров, а її тіло зовсім обм’якло та безсило лягло на мене.

Вона втратила свідомість на кілька хвилин, а я весь цей час продовжувала її гладити по спині. Я відчула, як рана від укусу загоїлася навіть швидше, ніж я сподівалася.

— Ахр-р-р-р, — протягнула вона через деякий час, після чого підняла голову й поглянула мені в очі.

У її погляді я бачила страх та безумство, що майже опанували її. Схоже, після того разу, коли мене проткнули мечем, моя кров стала значно сильнішою. Але думаю, що вона досі контролювала себе, нехай це й давалося їй із великою складністю.

— Як ти? — запитала я в неї.

Але замість відповіді вона схопилася за голову й скривилася від болю. Її хитало зі сторони в сторону, а в її очах з’явилося фіолетове світло, що означало лише одне — вона використає магію. Але для чого саме вона хотіла її використати? Відповідь на це з’явилася, щойно в її очах почало виднітися не лише фіолетове світло, а й демонічне полум’я.

Саме в цей момент із її рук вирвалася магія, яку вона спрямувала собі в голову, за яку досі трималася від болю. Я сама не зрозуміла своєї реакції, але спостерігала за всім цим зі спокійним обличчям, наче все справді йшло за планом.

Юрія змусила себе знепритомніти магією, щоб уникнути болю. Мені це здалося єдиним правильним висновком.

Вона знепритомніла прямо на мені, і я не знайшла кращого рішення, ніж притиснути її до себе та обійняти. Ми пролежали так близько години під пильними поглядами двох коней, що з цікавістю за нами увесь цей час спостерігали.