Розділ 30. Возз'єднання

З погляду Діани

— Вибач, мамо, я забула твоє ім’я та обличчя, — ці слова вирвались з мене швидше, ніж я відкрила очі.

Час у тих світах, де нескінченний ліс або темрява й попіл, йшов зовсім не так, як у цьому. Він тягнувся повільно й довго. Можливо, я провела там десятки, а може й сотні років, чого вистачило, щоб я забула дещо важливе для себе. Скоро може дійти до того, що я забуду своє дитинство та людей, пов’язаних із ним.

Оглянувшись навколо, я помітила, що сонце вже почало вставати, усе більше освітлюючи кімнату Бразда. Сам князь лежав поруч зі мною, померши, намагаючись з останніх сил прикрити рану на шиї.

Його мертві очі досі дивилися на мене з ненавистю чи, може, навіть із заздрістю. Та в мене виникло дивне відчуття, наче в цій кімнаті був ще хтось. Я відчувала її присутність і холод на своїх вустах. Я спробувала доторкнутися до губ пальцями, але моя рука вдарилась об щось на моїх грудях. Мій погляд опустився на руків’я меча, що досі стирчав із мого тіла, прибивши мене до підлоги, як муху. Я не відчувала в ньому чогось чужого, наче це була частина мого тіла. Але усвідомлення того, що мене можуть спіймати на місці злочину, змусило спробувати вирвати меч із себе, щоб підвестися з підлоги.

Це не було складно: клинок меча вийшов із мого тіла повільно й безболісно. Лише смоляниста чорна речовина тягнулася за ним із моєї рани. Не було зрозуміло, звідки вона взялася — з мене чи з меча, але вона була дуже холодною, аж пальці зводило.

Мене переповнювали дивні відчуття, але часу на них не було, тому я, похитуючись, немов п’яна, повільно підвелася на ноги. Рана на грудях почала затягуватися темрявою прямо на очах, згодом зникла так, ніби її й не було. У моїх руках опинився голкоподібний меч, чия гарда повністю зникла, а форма, як мені здалося, теж змінилася з того часу, як його використовував Бразд. Клинок став трохи довшим, приблизно метр завдовжки.

Я швидко оглянулася навколо і зібрала свої речі, довго шукаючи арбалет, що залетів за якийсь короб. Меч я вирішила тримати в руках на випадок зустрічі з вартовими.

Надворі вже світало, а мені ще потрібно було вибратися із замку й дістатися до корчми, де залишилися мої речі й кінь. Найкраще було б вибиратися через те саме вікно, через яке я й проникла сюди, тож я попрямувала до дверей.

Вже виходячи з кімнати, я помітила, що біля мертвого князя на підлозі було написане щось кров’ю. Розібрати ту мазанину було складно, але й так було зрозуміло, що там ішлося про надісланих Імперією вбивць. Мабуть, за одного з них мене й прийняв Бразд. Спершу я хотіла затерти напис, але, подумавши, вирішила, що це могло б відвести від мене увагу солдат князя, які неодмінно шукатимуть вбивць серед дорослих.

Спустившись на нижній поверх, я йшла дуже обережно, але як би не вслухалася, так і не почула нікого. Схоже, князь не дозволяв нікому заходити на верхні поверхи, крім одного-єдиного вартового, тіло якого я поклала біля вікна.

Виглянувши назовні, я помітила велику кількість людей, що бродили по площі, наче мурахи. Жодних шансів обережно злізти по стіні в темний і тихий провулок не було. Проте це місце все ще залишалося найбезпечнішим шляхом для втечі із замку, і вибору в мене не було. Я дочекалася вітру, що ніс із собою гострий сухий сніг, і, як тільки він накрив дахи будинків під замком, я спробувала якнайшвидше ухопитися за виступи. Але стіни замку були замерзлими й слизькими, і мої пальці не втримали мене. Я ризикувала, щоб уникнути страти за вбивство князя, але тепер я відчула падіння і швидке наближення даху будинку, що стояв під замком.

Я вдарилася настільки сильно, що вже почала думати про смерть. Біль у ребрах і плечі не змусив себе довго чекати. Здавалося, я відчула його ще до того, як дах відкинув мене в провулок, прямо на промерзлу землю. Проте я одразу ж підвелася, спираючись на меч, і повільно пішла до виходу на площу. Відчувалося, що декілька ребер були зламані, а біль у плечі був нестерпний, але я мусила вибратися з Ладомиру і втекти. Я зробила це все, щоб вижити, а не загинути при спробі. Кожен наступний крок здавався все легшим.

Дивно, але коли я вийшла на площу, біль почав відступати, і я змогла йти прямо, сховавши меча під накидкою та натягнувши капюшон так низько, як тільки могла. Позаду відчинилися двері, і чоловік, на будинок якого я впала, оглянувся по боках і пішов до провулка, щоб перевірити, що саме впало. У такому натовпі він не знайде винуватця, а я тим часом дійду, куди треба.

Як би я не намагалася не привертати до себе уваги, діра в одязі від меча та почорніла тканина довкола притягували погляди. Проте я дійшла до необхідного місця швидко, і мене жодного разу ніхто не зупинив, а вартових я побачила лише один раз, і вони були зайняті розмовою. Моя чорна кров досі капала з одягу, але, на щастя, її було майже непомітно на фоні бруду й почорнілого снігу, що під ногами людей перетворювався на болото.

У самій корчмі мені не було що робити, особливо враховуючи, що Славка могла розповісти все батькові. Тому я пішла одразу до свого коня, де вже були всі мої речі.

Відчинивши хвіртку, я поглянула на свою руку, в якій нещодавно відчувала біль. Тепер я могла рухати нею без проблем, не відчуваючи дискомфорту, і те саме стосувалося ребер. Я не знала, як саме на мене вплинув меч, але відчувала себе живішою, ніж будь-коли до цього. Проте цей холод усередині мене... Це і справді було холодно.

Обійшовши корчму й вийшовши на задній двір, я побачила наслідки свого обману Славки. Мій кінь лежав у калюжі власної крові, що витекла з порізу на шиї. Він був злегка присипаний снігом, отже, помер давно, можливо, незадовго після того, як я пішла за мечем. Поруч із ним були розкидані мої речі й безліч невеликих слідів, які, майже напевно, належали Славці.