Розділ 29. Очікування

З погляду Юрії

Цієї ночі я відчула щось дивне, наче моє серце на якусь мить зупинилося. Мені зовсім не хотілося навіть думати, що це могло б означати, але думки самі лізли в голову. Чи жива Діана? Чи вдалося їй зробити те, що вона задумала? Ми зупинилися в селі, яке було неподалік від Ладомиру, і якщо треба буде, то зачекаємо тут і тиждень, і місяць — скільки б часу не знадобилося моїй любій подрузі.

Та маю визнати, що відчувала себе жалюгідною через те, що прислухалася до її слів та не пішла в Ладомир до неї. Впевнена, що те ж саме відчував і Ігор, адже це добре було видно на його обличчі.

Вночі зелені спалахи особливо сильні, і це помітно навіть крізь зашторені вікна покинутої хати, в якій ми оселилися. Селянам вистачило Ігоревих слів, що я — його стара мати, а він віз мене якомога далі від голодної зими та війни. Тут дуже допомогла накидка з капюшоном та моє біле волосся, яке вони сприйняли за сивину.

Навіть у селі поруч зі столицею князівства було багато порожніх будинків, і як пояснили Ігорю наші нові сусіди, більшість або тікає далі, або йде у військо. Дуже часто повз це село проходили по декілька сотень солдатів, і все вказувало на те, що вони готуються до великої битви. Добре, якщо так, адже завдяки цьому у Діани має бути менше проблем у місті. У всякому разі, я на це сподівалася.

— Не спиться? — запитав у мене Ігор, який увесь час сидів перед пічкою.

— Чомусь зовсім не виходить заснути, як би сильно я цього не хотіла, — відповіла я йому. — Лізь до мене на ліжко, може, тоді мені спатиметься краще.

Коли я підняла ковдру, Ігор швидко заліз під неї. Мені завжди снилися кращі сни, коли він був поруч. Я поклала голову йому на груди та вслухалася у биття серця. Збите й хворобливе биття.

— Як Діана дізнається, що ми тут? Може, вона вже проїхала повз? — запитав Ігор.

— На дорозі є вказівний знак, на який я прибила дошку з тим, що вона обов’язково має помітити. Тож не переймайся через це.

— І що вона має помітити?

— Я написала там: «Сірі Птахи зимують тут».

— Юріє, то може нам і справді перезимувати тут? Сусіди кажуть, що зима, хоча й холодна, але обіцяє бути дуже короткою, — із надією в голосі сказав Ігор.

Якоюсь мірою я навіть сподівалася на такі слова, адже краще мені не ставало, і часто доводилося мерзнути, не маючи змоги використати магію для зігрівання. Я була не проти залишитися тут до весни, біля теплої пічки та в ліжку, але це залежало від багатьох факторів. Тут багато військ князя, і напад племен нам не загрожував, але це лише тимчасово, і вже завтра якась битва може піти не на користь князівствам, а цей будинок оточить сотня-друга вершників із Середземного Ханства.

Та і якщо Ігоря спробують забрати до війська, цього вже точно не можна допускати. Але якщо все буде спокійно, то я все ж більше схилялася до того, що ми заслуговуємо на перепочинок у теплі.

— Подивимось, як події будуть розвиватися далі, — відповіла я йому. — Але спершу дочекаємося Діани й запитаємо, що вона про це думає. Можливо, вона зробить у Ладомирі щось таке, що нам доведеться тікати не тільки від племен і монстрів, а й від князівських військ.

— Ех-х, а я думав, що найскладніше вже позаду, — протягнув Ігор і взявся за лоба.

— Ми всі так думали, але на заміну старим проблемам завжди приходять нові, — відповіла я йому і, помітивши, що за вікном уже світлішає, вирішила прогулятися. — Щось мені зовсім спати перехотілося, краще прогуляюся селом. А ти відвернись.

— Це так дивно. Чому ти завжди просиш мене відвернутися, якщо я й так часто бачу тебе голою? — запитав мій коханий, але все ж повернувся до мене спиною.

— Іноді голодний краще працює задля своєї цілі, — відповіла я словами, які колись почула від однієї зі служанок у своєму домі.

Я не бачила його обличчя, але точно була впевнена, що Ігор не зрозумів, що саме я мала на увазі. Він терпляче чекав, поки я одягнуся, і лише тоді знову поглянув на мене.

Я завжди сплю голою, якщо є така можливість, і завжди прошу його відвернутися. Сама не знаю чому, але мені це подобалося.

— Може, мені піти разом із тобою? — все ж запитав він.

— Ні, любий, мені треба побути на самоті, як і всім людям час від часу, — відповіла я йому, накинувши капюшон і натягнувши його якнайсильніше на обличчя.

Надворі було холодно, а сонце ще не зійшло повністю, через що навколо трималася певна частина темряви. Людей теж не було видно, але про всяк випадок я трохи згорбилася, щоб бути схожою на стару жінку.

Це село було розташоване прямо біля старої імперської дороги, а тому не було малим. Але на відміну від інших подібних поселень, це виглядало жахливо через криві вулиці, які, здавалося, будувалися хаотично. Це нагадувало мені ті десятки тисяч халуп, що колись будувалися бідняками за межами стін Євіанни. Жахливе місце, де померти від ножа було простіше, ніж дожити до старості. Але їх уже давно позносили.

Оглянувшись по боках, я дістала з-під накидки бурдюк і зробила маленький ковток, від чого моїм тілом одразу пробіг страх, а в голові залунали голоси. Втім, я вже звикала до цих відчуттів, а от мій Демон зовсім не міг цим похвалитися. Його страх був чимось сильнішим за те, що можуть відчувати люди. З могутньої істоти він на якийсь час перетворювався на жалюгідне й налякане посміховисько. Колись точно настане день, коли я підкорю його сили.