Розділ 28. Настав і твій час...

З погляду Діани

Дуже вдало вийшло, що помічниця корчмаря погодилася показати мені околиці біля замку князя. Саме там був ще один базар, куди їй і потрібно було сходити за чимось. Її ім'я — Славка, і вона, як виявилося, донька корчмаря.

Правда, дорогою до необхідного місця вона не замовкала ні на мить, весь час про щось розповідала. Саме так я дізналася її ім'я, а також те, що їй десь вісімнадцять років, та іншу не дуже цікаву інформацію. Із всього сказаного, мою увагу привернуло лише те, що вона прямо-таки обожнювала князя Бразда. За її словами, саме під його правлінням у Ладомирі майже припинили порушувати закони та порядок, і тепер вона не боїться ходити кудись без батька.

Але загалом вона виглядала доволі приємно: світлі блакитні очі, русе волосся, заплетене в довгу косу, і зріст, що дивно, був меншим за мій — вона мені лише до кінчика носа, при тому, що на рік старша за мене. Вона мені дуже нагадувала когось із Сірих Птахів, але пригадати, кого саме, я так і не змогла.

Славка йшла впевненіше за мене, наче вода між камінням у річці, проходячи повз та між людей. Ідучи за нею, я просувалася в рази швидше, ніж коли була сама. Вона народилася та виросла серед такої кількості людей, тому почувалася комфортно. А я ж, щоразу коли з кимось зіштовхувалась, навіть не знала, як реагувати.

— Чому ти весь час ховаєш обличчя? — це питання назрівало у неї давно, але висловити його вона наважилася лише згодом.

Треба додати, що вона теж прийняла мене за хлопця, бо моє обличчя приховане капюшоном та шарфом, через що видно лише очі, а я, своєю чергою, їй майже нічого не казала. Але однаково мені не доходило, як можна по очах та голосу не зрозуміти, якої я статі? Мій голос трохи хриплий, але з часом відновлює своє минуле звучання, та і я вже точно не намагалася обманути Славку.

Сьогодні я поглянула на своє відображення в дзеркалі, що знайшлося в корчмі, і повинна визнати, що за цей час хоча й схудла та мала втомлений вигляд, але стала при цьому більш схожою на маму, більш жіночною, ніж раніше. Щоправда, мої груди, як були малими, так майже такими й залишилися, тож не треба звинувачувати людей у тому, що мене сприймають за якогось гарного хлопця, особливо якщо пригадати мій високий, як для жіночого тіла, зріст.

— Не хочу привертати зайвої уваги, якщо чесно, — відповіла я їй.

— Шкода, бо ти дуже гарний, — продовжила самообманюватись Славка. — У мене від народження зір поганий, але не настільки, щоб не помітити це.

Після її слів про зір все стало зрозуміло. У нас, у Сірих Птахах, теж бували люди, що від народження були глухуватими чи сліпуватими.

— Дякую, Славко, ти теж дуже гарна, — відповіла я їй добротою на доброту, але сподіваючись на якусь користь для себе. — А можеш мені розповісти, що це за будівля така?

Я вказала на замок князя, що стояв у самому центрі міста, прикинувшись, наче не знала, що саме бачила. Сьогодні чи, може, завтра мені вже треба буде якось спробувати отримати меча, інакше це все затягнеться до самої моєї смерті.

— Це замок Бразда, — весело відповіла вона, загорівшись цікавістю. — Я колись була всередині, і там просто неймовірно гарно.

— Це замок Бразда, — весело відповіла вона і загорілася цікавістю. — Я колись була всередині, і там просто неймовірно гарно.

— Так? Хотілося б і самому поглянути на таку красу, — важко видихнувши, промовила я.

— Це не проблема, як правило. Якщо попросити варту, то деяких людей можуть і впустити на перший поверх, але не у всі кімнати та зали, — сказала Славка та підійшла до одного з продавців на базарі, куди ми вже встигли прийти.

— То і мене пустять? — я стала поруч із нею, спостерігаючи за тим, як вона перебирає руками моркву та буряк на прилавку.

— Ти не місцевий, і тебе вони не знають. Але якщо я буду з тобою, то, може, і дадуть дозвіл, — відповіла вона. — Вартові часто заходять до нас у корчму, а тому добре мене знають.

— Правда? Я був би дуже тобі вдячний за таку можливість, — сказала я їй і поклала руку на плече.

Ця дівчина дуже добра людина, але їй не пощастило, що я, на відміну від неї, просто жахлива. Я спробую використати її для своїх цілей, і не посоромлюсь навіть загравати з нею, щоб зіграти на почуттях. Колись я бачила щось схоже, коли одна людина використовувала іншу, вдаючи закоханість чи щось типу того. Це було жахливо й неправильно, але ось настав час, коли і я змушена таким займатися. Головне, щоб вона не дізналася від свого батька, що я і близько не хлопець.

— То, може, спершу назвеш своє ім'я? — доречно запропонувала вона.

— Мене звуть Ярополк, — я вирішила взяти собі ім'я батька, хоча, мабуть, це просто жалюгідно з мого боку, що використала його для обману.

— От що, Ярополку, займімося покупками пізніше, а я тобі дещо покажу, — сказала вона грайливо і, на превеликий жаль для продавця, так нічого й не взяла.

Вона повела мене до самого замку. Але вже перед воротами ми зайшли в невеликий провулок, що був між кам'яними стінами замку та більш-менш багатими двоповерховими будинками. Тут лише на площах було достатньо місця, а в усіх інших місцях будинки були настільки близько один до одного, що туди навіть сонячне проміння не потрапляло.