Розділ 27. По її сліду

З погляду Юрії

Це відчувалося так, наче мене зрадила близька мені людина, та одночасно з цим я добре її розуміла. Якщо вже вона прийняла таке рішення, то значить так треба було. Та й не лише в мене були проблеми із самою собою, адже і її щось бентежило. А якщо вже вона розмовляла з тим огидним чортом, то діло серйозне.

Думаю, з мого боку було неправильно просити її про допомогу у такий час, але вибору в мене не було. Мій Демон зміцнів, а я ослабла через ті гриби з наркотичним ефектом. Я ніколи не вживала чогось подібного, навіть із того, що в Імперії не заборонялося, адже завжди знала, що це може погубити мою психіку остаточно. А тепер я майже постійно чула цей гучний звук ланцюгів у моїй голові, що ледь стримували Демона. Він гризе їх та намагається рвати, і я точно знаю, що вони покриваються тріщинами.

Настане день, коли він заволодіє мною, і, скоріш за все, вб’є близьких мені людей. До того часу я маю знайти спосіб його пересилити, а може, і знищити. Але в останні дні в мене виникла зовсім інша ідея — підкорити його, забрати його сили та життя. Та, на жаль, це так і залишилося всього лише бажанням, а найменшого розуміння, як саме це провернути, в мене навіть не було.

Після смерті моїх батьків... Після того, як я їх вбила, демонологи Імперії не сильно просунулися у вивченні цих істот, а краще за них не знайти в жодній країні, хіба що вже в зовсім віддалених, на іншому боці Континенту.

Один день ми пробули в тому селі, щоб мені стало краще, і ще один провели в дорозі, не особливо поспішаючи. Жриці хотілося якнайшвидше позбутися нас, але я не захотіла наздоганяти Діану та псувати її плани. Та й сама Тіа однаково буде змушена мене оберігати до останнього, як би це її не злило. Це одне з нерушимих правил для Великих Храмів — оберігати чистокровних, якщо вони про це попросять.

Ми взяли з собою всіх трьох коней, на той випадок, якщо Діана залишиться без свого. А те, що вона може його втратити, майже гарантовано. Нічого не знаю про Ладомир, але думаю, що вкрасти чи купити за невигідну ціну коня у неї зможуть запросто. Вона ніколи не бувала в містах і, без сумніву, погано розбирається у людях, що живуть за межами Сірих Птахів.

І ось ми в дорозі, кожен на своєму коні, але Ігор тримався осторонь. Мій коханий Ігор образився на мене, бо я майже нічого йому не пояснила про мою дивну хворобу. Але що мені йому розповісти? Я ж не можу сказати йому, що іноді п'ю Діанину кров, після чого мене нудить і трясе? До того моменту, коли я втрачу контроль над своїм тілом, і ним заволодіє Демон, я ще сотню разів встигну розповісти йому все і покинути, пішовши кудись далеко.

Та його образа не буде довготривалою, адже такий він вже є. Коли ми наблизимось до Ладомиру, він припинить на мене ображатися. Я не заслуговую на такого добряка, як він. Я б навіть сказала, що Діана, як не менше гірша за мене, підходить мені більше, ніж Ігор. Та кохаю я його, цього іноді дурнуватого простака.

— Довго нам ще до Ладомиру? — запитала я в Тії.

— Із такою швидкістю ще два дні, — відповіла вона, не сильно приховуючи роздратування через те, що я навмисно час від часу уповільнювала коня.

Насправді не було багато сенсу в тому, щоб затягувати дорогу до Ладомиру, адже ми завжди могли зробити так, як передала через Тію Діана — зачекати її десь біля дороги на Євіанну. Думаю, там запросто можна буде знайти якесь затишне місце, де ніхто не побачить моєї магії чи імперського обличчя. 

Та мені, чого гріха таїти, подобається злити інших людей, нехай навіть жриць Крипти. У будь-якому випадку я планувала заплатити їхньому храму при поверненні додому, тому совість моя в цьому плані буде чистою. Та чи лишилося на цьому брудному полотні місце для чистоти?

Вже за якийсь час ми зупинилися біля дивної вежі, що стояла прямо біля дороги. Ніхто з нас не знав, для чого таке взагалі будують. Та що дивно, зайти туди запропонувала саме Тіа, зовсім не пояснивши, що саме їй там треба.

Вхід туди занесло снігом, і мені довелося випарувати його вогнем. Першою зайшла Тіа, а з її посоха з'явилося лезо, перетворюючи його на косу. Ні мій звичайний зір, ні тим більше магічний, нічого особливого не вловив, а от жрицю щось непокоїло, як мені здалося. Зупинившись посеред вежі, вона почала щось робити.

Я запалила невеликий вогник, щоб освітити приміщення, і побачила, що Тіа розкопувала попіл у жаровні. Він точно ще був теплим, наче не так давно там горіло полум'я. Перше, що спало мені на думку, — Діана, але за моїми розрахунками вона повинна була пройти тут досить давно, щоб будь-який попіл давно захолов.

Тіа принюхалася і поглянула догори, куди не доходило світло від мого малого вогника. Я вже хотіла збільшити в розмірах своє полум'я, але не встигла цього зробити. Із самої вершини вежі на нас щось падало. Вже за мить Ігор схопив мене і відтягнув назад, а Тіа змахнула косою.

Спершу я лише здивовано дивилася на два згортки якоїсь тканини, які й впали, нічого не розуміючи. Вона мала дивну структуру та колір. Я вже подумала, що це якийсь щур випадково щось скинув згори, але Тіа все ще не відводила своїх порожніх очниць від того місця.

Я здогадалася, що саме впало біля нас, лише коли Ігор дістав меча та затулив мене собою. Це була людська шкіра, змотана та перев'язана мотузкою, наче для зберігання. Я одразу ж використала магічний зір і поглянула вгору, тепер нарешті помітивши те ж саме, що відчувала Тіа. Худорлява людина, буквально шкіра та кістки, трималася у самому кутку стелі та уважно дивилася на нас своїми павучими очима. Павучі очі були не просто так, адже там із чогось, схожого на павутину, було сплетене гніздо.