Розділ 26. Ладомир

З погляду Діани

Я тільки сподівалася, що вони не спробують мене наздогнати та в таку погоду вирішать залишатися в ліжку якомога довше. Вітер справді був холодним, а сніг не припиняв падати, постійно підсвічуючись зеленим. Добре, що я накинула на коня кілька ковдр, інакше він точно замерз би в таку погоду.

До Ладомиру залишалося не так уже й далеко — всього кілька днів шляху, якщо не зупинятися надовго. Здавалося, що інформації, отриманій від Тії, можна було довіряти. Я тільки сьогодні покинула своїх друзів у тому селі, а вже до обіду проїхала повз кілька сіл і невеликі хутори, розбиті та спалені.

Кількість людей на цих землях зростала, і більшість з них підтверджували, що до столиці Ладомирського Князівства залишилося недалеко. Щоправда, не всі ставилися до мене добре. Щойно бачили моє імперське обличчя, одразу називали імперською бляддю або відьмою. Чомусь це завжди були саме молоді люди, а ті старі, яким залишалося жити недовго, майже всі були куди добрішими. Мабуть, це і була та мудрість, про яку торочать старші люди.

Мені хотілося не зупинятися до настання темряви, але побачивши невелику будівлю на пагорбі поруч із дорогою, я вирішила зробити перепочинок. Треба було нагодувати коня припасами, взятими із собою, та й самій розім'ятися після довгої їзди. Сідла, що були в сараї, просто жахливі, і навіть не варті порівняння з тими, що були у воїнів Ханства. Я вже давно відвикла від верхової їзди.

Спустившись з коня, я повела його до дерев'яної вежі. Це була висока споруда, щонайменше десятиметрова, а у вузьких вікнах не було світла. Спочатку я постукала у двері, але, як і очікувала, там нікого не виявилося. Ще якийсь час знадобився, щоб відкопати нижню частину дверей і впустити коня всередину.

Приміщення було темним.

Втім, темрява не затрималася надовго — я швидко знайшла спосіб запалити вогонь. У вежі була жаровня, а біля неї кілька каменів, що просто напрошувалися на те, щоб їх ударили один об одного. Жаровня миттєво загорілася, осяявши все навколо.

Перше, що я побачила, була драбина, що вела наверх, а потім — засніжений стіл і кілька стільців біля вікон. Усе виглядало досить затишно, навіть попри те, що вікна були без скла і пропускали частину снігу. Мабуть, якби я знайшла таку вежу біля Сірих Птахів у мирний час, то обов'язково перебралася б туди жити.

Суха трава і тонкі гілочки в жаровні горіли дуже швидко, тому я підкинула кілька товстіших дров, що були складені під столом. Коли вогонь розгорівся, я зачинила двері.

Я не відчувала втоми, і сидіти на одному місці не було жодного бажання. Тому, давши коню трохи зерна, вирішила піднятися по драбині. Однак згодом я вперлася у невеликий люк, який вдалося підняти далеко не з першого разу. Його засипало снігом. Коли ж вдалося його відкрити, стало зрозуміло, що це була сигнальна вежа, де на самому її вершку стояли просмолена трава і дрова.

Я вже чула про такі вежі раніше. Їх будують на великій відстані одна від одної, щоб у разі нападу ворога швидко передати сигнал далі. Це була перша вежа, яку я побачила, а значить, надалі зустрічатиму їх усе частіше. Однак дивно, що під час навали Ханства тут нікого не було. Мабуть, це одна з причин, чому Князівствам так важко захищатися від племен. Можливо, їм не вистачає людей після численних війн з іншими державами, а також між собою.

Я все ще не розуміла, чому вони понад усе ненавидять саме імперців, враховуючи те, що ніхто не пролив стільки князівської крові, як самі Об'єднані Князівства.

Я зачинила за собою люк і почала спускатися вниз, відчуваючи на шкірі, як тепло від жаровні підіймалося вгору, де від нього не було жодної користі.

Мій новий кінь уже з'їв усе дане мною зерно і голодними очима дивився, як я повільно спускалася до нього.

— Вибач, але на сьогодні це все, — сказала я йому та погладила по шиї.

У мене з собою було небагато корму, і я сподівалася лише дотягнути до Ладомиру. Якщо не вийде нагодувати коня, можна буде просто продати його. Але, як людина, що погано знала зовнішній світ, я не мала уявлення, скільки саме має коштувати кінь.

Діставши з сумки кілька сухарів, я спробувала відволіктися від того відчуття, яке не полишало мене цілий день. І справді, незрозуміла тяга кликала мене в напрямку столиці Ладомирського Князівства. Схоже, той чорт сказав мені правду, і меч князя Бразда справді мав важливе значення в моєму житті.

Але, як завжди, відмахнутися від думок про цю зброю не вдавалося. Це настільки сильно засіло в моїй голові, що нещодавно, задрімавши верхи на коні, я побачила сон, у якому був цей князь та його меч. Не думаю, що я могла бачити його раніше, але чомусь його образ був дуже чітким. Стало навіть цікаво, чи виглядав князь так само в реальності, як у моєму сні.

Я бачила його як чоловіка віком із мого батька, і зростом він був такий самий. Волосся — русе та коротке, а борода — довга, сягала грудей. Але що дивно, він виглядав дуже хворобливим і худим, а меч носив загорнутим у тканину, тримаючи його на руках, наче дитину. Мабуть, першою думкою було те, що він обезумів, але в його сірих очах я не побачила ознак безумства. Хоча, звісно ж, я не зналася на цьому і могла лише порівнювати з Юрією.

— Погріємось ще трохи та підемо далі, — промовила я до коня і дала йому залишки сухарів.

На щастя, не тільки тепло від вогню підіймалося вгору, але й дим, тому я просто підкинула більше дров у жаровню. Вогонь розгорівся настільки сильно, що змусив мене відійти та зажмуритися від жару. Тоді ж кілька сліз скотилися по моєму обличчю, коли я зрозуміла, що цей вогонь розпалила не Юрія. Я настільки прив'язалася до своїх друзів, що мені було боляче думати про розлуку з ними. Але їхні життя важливіші за мій біль, тому я зробила правильно, покинувши їх.