Розділ 26. Ладомир

З погляду Діани

Я тільки сподівалась на те, що вони не спробують мене наздогнати, та на те, що в таку погоду вирішать не вилазити із ліжка як можна довше. Вітер і справді був холодним, а сніг не припиняв йти, постійно підсвічуючись зеленим. Добре, що я накинула на коня декілька ковдр, інакше б він вже точно замерз в таку погоду.

До Ладомиру лишалось не так і далеко, всього то декілька днів, якщо не зупинятись на довго, і здавалося мені, що цій інформації, отриманій від Тії, можна було довіряти. Я лише сьогодні покинула своїх друзів у тому селі, а вже до обіду проїхала повз ще пару сіл та декількох невеликих хуторів, розбитих та спалених.

Кількість людей на цих землях ставала все більшою, і більшість із них підтверджували те, що до столиці Ладомирського Князівства не так далеко. Правда не всі ставились до мене добре, і як тільки бачили моє імперське обличчя, то одразу називали імперською бляддю або відьмою. Чомусь це завжди були саме молоді люди, а ті старі, яким жити залишилося недовго, майже всі були куди добрішими. Мабуть, це і була та мудрість, про яку торочать старші люди. 

Мені б хотілось не зупинятись до темряви, але побачивши невелику побудову, на пагорбі поруч із дорогою, я вирішила все ж зупинитися там на якийсь час, щоб нагодувати коня взятими із собою припасами, та і самій розім’яти свій зад. Сідла, що були у тому сараї, просто жахливі, і навіть близько не варті знаходитись поруч із тими, які були у воїнів Ханства. Та і сама я вже відвикла від їзди верхи. 

Спустившись з коня, я повела його за собою до дерев’яної вежі. Це була висока споруда, метрів десять як мінімум, а в її вузьких вікнах не було світла. Спершу я постукала у двері, але як і думала, там нікого не виявилось. Ще якийсь час знадобився для того, щоб відкопати низ дверей та змусити коня зайти всередину, в темне приміщення.

Втім, темрява не стояла там занадто довго, і я швидко знайшла можливість запалити вогонь. Там була жаровня, а біля неї декілька каменів, що просто напрошувалися, щоб їх ударили один об одного. Жаровня вмить загорілась, показуючи все навколо.

Першою мені на очі трапилась драбина, що вела наверх, а вже потім засніжений стіл та декілька стільців, що були прямо під вікнами. Насправді все виглядало дуже затишно, навіть не дивлячись на те, що вікна були без скла і пропускали якусь частину снігу. Мабуть, якби я знайшла таку вежу десь біля Сірих Птахів, у мирний час, то обов’язково б туди перебралась жити. Суха трава та малі гілочки у жаровні горіли дуже швидко, і я підкинула туди декілька більших гілок, що були складені під столом. Коли вогонь достатньо розгорівся, я зачинила двері.

Втоми я не відчувала, і сидіти на одному місці зовсім не було бажання, а тому, давши коню трішки зерна, я вирішила поглянути на те, що знаходилося вище по драбині.

Все у вежі було дуже холодним, і навіть в мене пальці згинались куди гірше, варто було лише трішки потриматись за драбину. Але вже згодом я уперлась у невеликий люк, який вдалось підняти далеко не з першого разу. Його привалило снігом, а коли все ж вдалось його зрушити, то стало зрозуміло, що це була якась сигнальна вежа, де на самому її верху стояли просмолені трава та дрова.

Я вже чула про такі вежі раніше. Їх будують на великій відстані одна від одної, щоб при нападі ворога швидко подати сигнал далі. Це була перша вежа яка мені трапилась, а значить такі самі я буду бачити все частіше. Але дивно, що при навалі Ханства тут нікого не було. Мабуть, це одна із причин того, що Князівствам так важко дається захист від племен Ханства. Можливо їм не вистачає людей після такої кількості війн з іншими державами, та і між самими собою.

Все ще не розуміла, чому вони понад усе ненавидять саме імперців, враховуючи те, що ніхто не пролив стільки князівської крові як самі Об’єднані Князівства.

Я зачинила за собою люк та почала спускатись донизу, відчуваючи на своїй шкірі як тепло від жаровні підіймалося вверх, де від нього не було користі.

Мій новий кінь вже з’їв усе дане мною зерно і голодними очима дивився як я повільно спускалася до нього.

— Вибач, але на сьогодні це все, — сказала я йому та погладила по шиї. 

Із собою в мене було не багато корму, і мені б просто дотягнути до Ладомиру, де цього коня, якщо не вийде нагодувати, можна буде просто продати. Але мені, як людині, що погано знала зовнішній світ, абсолютно не відомо, скільки саме має коштувати кінь.

Діставши із сумки декілька сухарів, я спробувала відволіктись від того, що відчувала вже цілий день. І справді незрозуміла тяга, що закликала мене кудись у напрямку столиці Ладомирського Князівства. Схоже, що той чорт передав мені правдиві слова, і меч князя Бразда і справді мав важливе значення у моєму житті.

Але як і завжди відмахнутись від думок про ту зброю в мене не вийшло. Це все настільки сильно засіло в моїй голові, що якийсь час тому, задрімавши верхи на коні, мені наснився сон, де був цей князь та його меч. Не думаю, що могла бачити його десь раніше, але чомусь його образ був дуже чітким. Навіть стало цікаво, чи й справді князь виглядав так само як у моєму сні.

Я бачила його як чоловіка віком із мого батька, теж саме стосувалося і його зросту. Волосся русе та коротке, а борода діставала до грудей. Але що дивно, так це те, що він на вигляд був дуже хворобливим та худим, а меч він носив загорнутим у тканину, увесь час тримаючи його на руках наче малу дитину. Мабуть, першою думкою про нього було те, що він збожеволів, але в його сірих очах я не побачила божевілля. Хоча, звісно ж, я в цьому не зналася, і могла лише порівнювати із Юрією.