Розділ 25. Меч із кістки першого бога

Як не дивно, а вже за кілька днів я перестала вбачати в Тії щось чуже. Так, вона все ще була більше неживою, ніж живою, і все ще ставилася до мене й Ігоря як до каменів на плечах, але їй можна було довірити своє життя.

Минулого ранку ми прокинулися так, наче ніч знову пройшла спокійно, але із подивом помітили біля жриці, яка знову сиділа поруч так, наче нічого й не сталося, перерізане на десятки шматків тіло якоїсь істоти. Можливо, це була неймовірно волохата людина з трьома руками? Чи може то були ноги? Складно було сказати точно через те, як добре Тіа володіла своєю косою.

Але в будь-якому випадку ми завдячували їй своїм життям. Ми вже давно перестали копати собі сховки на ніч, і чомусь подумали, що випереджали наслідки того, що відбувалося в Заброді. Звісно, якби з нами не було жриці, якій не потрібен сон, хтось обов'язково був би на варті, але не факт, що це нам би допомогло.

Ночувати нам доводилося просто неба, навіть коли поруч були села. Все через те, що Тіа вже пройшлася тими селами по дорозі до Далекого, і всі добре знали, що вона з себе являла, та що могла забрати когось із дітей.

І ось ми знову йшли старою імперською дорогою, увесь час обтрушуючи з себе сніг, що, хоч і не був мокрим, усе ж налипав на одяг. Зима не ставала теплішою, що й не дивно, адже вона з нами ще надовго, і ще встигне вдарити морозами, від яких доведеться ховатися де завгодно, аби не в лісі чи чистому полі.

Втім, більшу частину часу погода була не така вже й погана, і Юрії навіть майже не доводилося використовувати магію, щоб не дати засипати нас снігом. Та навіть так, моя люба подруга почала поводити себе трохи дивно після тієї ночі, коли ми здуру спробували гриби, що виявилися далеко незвичайними.

Вона все частіше сиділа мовчки верхи на коні й розглядала саму себе. Ні мені, ні тим більше Ігорю, не було важко помітити її занепокоєння, але вона не горіла бажанням щось нам пояснювати, і з часом ми просто перестали навіть намагатися щось вивідати. Якби вона захотіла, то розповіла б усе сама.

Час від часу я діставала Тію, при цьому відчуваючи себе малою дитиною з неймовірною кількістю запитань. Я не дуже церемонилася і запитала в неї, чи є місце таким, як я, в Євіанні. За її словами, майже всі високопоставлені люди в Імперії знали, що серед людей там жила безліч різних істот, більшість із яких лише вдавали з себе людей. І ніхто не звертатиме на них уваги, якщо вони не створюватимуть проблем іншим. Але вона також попередила, що звичайне населення міста скоріше збереться разом та спробує вбити мене, і їм буде байдуже, мирна я чи ні.

Дуже дивно було думати про себе не як про людину, але тіло в мене було людським, хоч і зі своїми особливостями, тому не варто вважати себе настільки віддаленою від людей. Та всі роздуми на цю тему лише змушували мене злитися самій на себе й намагатися відволіктися на щось інше:

— Я правильно розумію, що Крипта — це смерть, а Ліра — життя? — від моїх запитань на обличчі жриці вже почали з’являтися ледь помітні ознаки роздратованості.

— Не потрібно сприймати це як протилежності одне одному, — Тіа все ж продовжувала відповідати, однаково не маючи чим зайнятися в дорозі. — Смерть — це повноцінна частина життя, а не його кінець.

— Я дуже боюся смерті.

— Її мало хто не боїться, — в голосі Тії вже відчувалося більше емоцій. Мені навіть здалося, що вперше вона сама хотіла продовжувати розмову.

— А ти боїшся її? Що взагалі означає смерть для жриці Крипти?

— Моя душа та очі вже належать Крипті, а це означає, що я, загинувши, вже не зможу служити їй. Це і є моя причина боятися повноцінної смерті.

Після відповіді Тії мені стало зрозуміло, що на сьогодні краще закінчити розмови на цю тему. Все ж у ній було більше людського, ніж могло здатися на перший погляд.

На горизонті показалося ще одне село. Загалом села траплялися нам все частіше останніми днями. Майже всі поселення стояли неподалік від старих імперських доріг, тому в цьому не було нічого дивного, і десь там, де немає доріг, панувала така ж дика природа, як і в степах біля Заброди. Та це село було примітне тим, що з нього взагалі не підіймався дим, що в таку холодну погоду точно мав йти з димарів. Натомість над будинками літала безліч воронів.

Я поглянула на Тію, адже вона була єдина, хто проходив цією дорогою раніше, але вона все ще про щось думала і навіть не звернула на мене уваги. Та й розпитувати її не довелося, бо ми швидко наблизилися на достатню відстань, щоб розгледіти наслідки нападу племені каганату. Цьому селу не пощастило куди більше, ніж Далекому, і при вході до нього ми взагалі не побачили нікого живого. Лише ворони, що клювали мертві тіла місцевих та загарбників, яких так ніхто і не поховав чи не спалив.

Тіл солдатів князя не було, але, мабуть, саме вони напали вже на захоплене племенем село і повбивали всіх у відповідь. На перший погляд, з часу битви минуло всього кілька днів, а тому перед нами була доволі кривава картина, що змусила провести відповідні паралелі з тим, що відбувалося у Сірих Птахах, поки нас не було.

Виродки з каганату повбивали всіх, і схоже, що солдати Ладомиру не встигли на порятунок людей лише на кілька годин, адже загарбники навіть не встигли взятися за прибирання тіл місцевих. Але серед мертвих з Каганату були лише воїни, а отже їхні діти та жінки, які завжди слідували за військом, залишилися без захисту в холодному степу. Мені не було шкода нападників, і навіть до їхніх дітей я відчувала ненависть і бажала їм смерті.