Розділ 25. Меч із кістки першого бога

Як не дивно, а вже за декілька днів я припинила вбачати в Тії щось чуже. Так, вона все ще була більше неживою ніж живою, і все ще ставилися до мене та Ігоря як до каменів на плечах, але їй можна було довірити своє життя.

Минулого ранку ми прокинулись так, наче ніч знову пройшла спокійно, але із подивом помітили біля жриці, що знову сиділа поруч наче нічого і не сталось, перерізане на десятки шматків тіло якоїсь істоти. Можливо, це була неймовірно волохата людина із трьома руками? Чи може то були ноги? Складно було сказати точно через те, як добре володіла Тіа своєю косою.

Але в будь-якому випадку ми завдячували їй своїм життям. Ми вже давно припинили копати собі сховки на ніч, і чомусь подумали, що випереджали наслідки того, що відбувалося в Заброді. Звісно, що якби із нами не було жриці, якій не потрібен сон, то хтось обов'язково був би на варті, але не факт, що нам би це допомогло.

Ночувати нам доводилось під небом навіть коли поруч були села. Все через те, що ними Тіа вже пройшлася по дорозі до Далекого, і всі добре знали, що вона із себе являла, та що могла забрати когось із дітей.

І ми знову йшли старою імперською дорогою, увесь час обтрушуючи із себе сніг, що хоча і не був мокрим, та все ж налипав на одяг. Зима не ставала теплішою, воно і не дивно, адже вона із нами ще надовго, і ще встигне вдарити морозами від яких доведеться ховатись де завгодно, аби не в якомусь лісі чи чистому полі.

Втім, більшу частину часу була не така вже і погана погода, а Юрії навіть майже не доводилось використовувати магію, щоб не дати засипати нас снігом. Та навіть так, моя люба подруга почала поводити себе трішки дивно після тієї ночі, коли ми здуру спробували гриби, що виявились далеко незвичайними.

Вона все частіше сиділа мовчки верхи на коні та розглядала саму себе. Ні мені, ні тим паче Ігорю, не було чимось складним вловити її занепокоєння, але вона не горіла бажанням нам щось пояснювати, і через деякий час ми просто припинили навіть намагатись щось вивідати. Якби вона захотіла, то розповіла б все сама.

Час від часу я діставала Тію, при цьому відчуваючи себе малою дитиною із неймовірною кількістю запитань. Я не сильно церемонилась, і запитала в неї чи є місце таким, як я, в Євіанні. За її словами майже всі високопоставлені люди в Імперії знали, що серед людей там жила безліч різних істот, більшість із яких лише вдавали людей. І ніхто на них не звертатиме уваги, якщо не створювати проблем іншим. Але при цьому попередила, що звичайне населення міста скоріше збереться разом та спробує вбити мене, і їм буде байдуже на те, мирна я, чи ні.

Дуже дивно було думати про себе не як про людину, але тіло в мене було людським, нехай і зі своїми особливостями, тому не потрібно вважати себе настільки віддаленою від людей. Та всі роздуми на цю тему лише змушували мене злитись саму на себе, та спробувати відволіктись на щось інше: 

— Я правильно розумію, що Крипта — смерть, а Ліра — життя? — від моїх запитань на обличчі жриці вже почали з’являтись ледь помітні ознаки роздратованості. 

— Не потрібно сприймати це як протилежності одне одному, — Тіа все ж продовжувала відповідати, однаково не маючи чим зайнятись у дорозі. — Смерть це повноцінна частина життя, а не його кінець. 

— Я дуже боюсь смерті.

— Її мало хто не боїться, — в голосі Тії вже відчувалось куди більше емоцій. Мені навіть здалося, що вперше вона сама хотіла продовжувати розмову. 

— А ти боїшся її? Що взагалі означає смерть для жриці Крипти? 

— Моя душа та очі вже належать Крипті, а це значить, що я, загинувши, вже не зможу служити їй. Це і є моя причина боятись повноцінної смерті.

Після відповіді Тії мені стало зрозуміло, що на сьогодні із розмовами на цю тему краще покінчити. Все ж в ній було більше людського, ніж могло здатися на перший погляд.

На горизонті показалось ще одне село. Взагалі села траплялися нам все частіше останніми днями. Майже всі поселення стояли неподалік від старих імперських доріг, тому в цьому не було чогось дивного, і десь там, де немає доріг, панувала така ж дика природа як і в степах біля Заброди. Та саме це село було примітне тим, що від нього взагалі не підіймався дим, що в таку холодну погоду точно мав йти із димарів. Натомість над будинками була безліч воронів.

Я поглянула на Тію, адже вона тут єдина, хто проходила цією дорогою раніше, але вона все ще про щось думала та навіть не звернула на мене уваги. Але розпитувати її й не довелось, бо ми швидко наблизились на достатню відстань, щоб розгледіти наслідки нападу племені каганату. Цьому селу не пощастило куди більше за Далеке, і при вході в нього ми взагалі не побачили когось живого. Лише ворони, що клювали мертві тіла місцевих та загарбників, яких так ніхто і не поховав чи спалив.

Тіл солдатів князя не було, але, мабуть, саме вони напали вже на захоплене племенем село і повбивали всіх у відповідь. На перший погляд, з часу битви минуло всього декілька днів, а тому перед нами була доволі кривава картина, що змусила провести відповідні паралелі із тим, що відбувалось у Сірих Птахах, поки нас не було.

Виродки із каганату повбивали взагалі всіх, і схоже, що солдати Ладомиру не встигли на порятунок людей лише на якісь години, адже загарбники навіть не встигли взятись за прибирання тіл місцевих. Але серед мерців із Каганату були лише воїни, а отже їхні діти та жінки, що завжди слідували за військом, залишились без захисту в холодному степі. Мені не шкода було нападників, і навіть до їхніх дітей я відчувала ненависть і бажала їм смерті.