Розділ 23. Сон про втрачене майбутнє

Дорогою я вирішила трохи перепочити, наткнувшись на великий камінь, який ніби запрошував на нього обпертися. Скинувши з нього сніг, поруч я поклала і свою сьогоднішню здобич — двох зайців. Цього разу вже я збиралася готувати.

Мені здалося, що звичайна юшка була б набагато кращою перед дорогою, ніж пересушена оленина. Не те щоб я претендувала на звання кухаря кращого за Юрію, та їсти суху їжу вже не могла. Іноді так хотілося проміняти м’ясо на миску супу. Але знайти щось для нього було майже неможливо. Та й сухарі, знайдені Юрією три дні тому, вже давно закінчилися.

Вона досі ще не показувалася з хати, виходячи лише тоді, коли було конче потрібно. А Ігор останні дні тренувався з мечем під наглядом Силана. Було досить смішно дивитися, як старий бив його ціпком за те, що він спробував рубати дрова мечем. Виявилося, що мечі дуже дорогі, і не годиться так їх зношувати. Натомість Силан змушував Ігоря махати зброєю цілими днями, рубаючи повітря.

За поясненнями діда, він колись служив у княжому війську, тому був добре навчений розмахувати зброєю. Та все ж мені іноді здавалося, що він просто по-доброму знущався з Ігоря.

Щодо нашого плану із завоювання довіри, то селом уже ходили чутки. А та жінка, що була першою, прилюдно подякувала Юрії, довго чекаючи, поки та покине хату і вийде надвір. Та були й ті, що звинувачували нас у можливому приході чудовиськ і зелених спалахах, які вчора почали освітлювати зимні ночі.

Вдень їх не видно, але навіть у безмісячну ніч можна ходити й не боятися перечепитися через щось. Те, що відбувалося в Заброді, знову посилилося, і спалахи наздогнали нас. Це змусило нас задуматися про те, що залишатися в селі ще довше не варто. Якщо не істоти, пробуджені новими спалахами, то ті, що вже давно прокинулися, в будь-який момент можуть дати про себе знати.

У будь-якому випадку ми попередили місцевих, і більшість навіть повірили, але, як і казав Силан, діватися їм було нікуди. Лише наймолодші сім’ї задумалися над тим, щоб покинути село в пошуках безпечного прихистку.

— Ну, ходімо, невдахи, — сказала я двом тушкам зайців, схопивши їх за вуха.

При вході до села мені зустрівся десяток дітей, що весело кидалися один в одного снігом, радіючи кожній миті. Одна дівчинка навіть не помітила, що її сніжка ледь не влучила в мене, і продовжувала кидатися у всі сторони.

Їхнє незнання насущних проблем здалося мені щастям, і я на мить занурилася у спогади з дитинства. Мені тоді було років вісім чи дев’ять. На дворі стояла схожа зима, і вулиці Сірих Птахів були засипані снігом. Я вирішила кидатися сніжками у людей, що проходили повз, і одразу ж ховатися, поки ті сердито оглядалися довкола.

Особливо було весело спостерігати за нашим ковалем, який кожного разу розмахував кулаком та обіцяв зловити мене. Але через те, що я ховалася під снігом, знайти мене так ніхто і не зміг. Окрім батька, звісно. Одного разу він спіймав мене на гарячому і, сказавши, що в мене занадто багато енергії, відвів до своєї майстерні, щоб я витрачала її на щось більш корисне.

Там мені вперше дали справжній лук, що був завдовжки з мене, а його плечі здавалися для мене чимось непосильним. Батько сказав натягувати тятиву по декілька годин на день, постійно змінюючи руку та положення лука, переводячи його з вертикального в горизонтальне. Спочатку я жодного разу не змогла його натягнути, лише натирала собі мозолі, але за якийсь час таки освоїла це нехитре вміння. Це мало стати моїм покаранням за діставання односельців, але натомість стало моїм покликанням.

Пригадавши ті дні, я поглянула на свої долоні, не бачачи там жодної мозолі. Я вже давно не працювала руками, лише іноді заряджала арбалет.

Від веселих дітей мою увагу відвернув ворон, що кружляв над селом. Він з’явився тут днями й майже увесь час не покидав неба над нами. Чомусь він у мене викликав легку тривогу, можливо, через той день, коли такі, як він, тисячами падали на землю.

Мимоволі я навіть задумалася про те, щоб підстрелити його, але ймовірність втратити навіть один болт, змушувала мене дивитися на цю ідею із сумнівом. Не думаю, що змогла б ще десь знайти гномські болти, та й звичайні теж, бо в князівствах таку зброю не використовують.

У дворі старого Силана був Ігор, що завзято продовжував махати мечем. Коли я йшла на полювання, він був на тому ж місці й займався тим самим. Стоячи до мене спиною, він мене не помітив, та мені й не хотілося його відривати від такої справи. Чимось мені подобалася картина оголеного по пояс чоловіка, який ще недавно був просто хлопцем-переростком. Ще більш приємно було те, що навчався він цьому заради нас… заради Юрії.

Зайшовши до хати, перше, що трапилось мені на очі, — Юрія, яка з нудьгою колупала ножем стіл. Мабуть, їй і самій уже набридло спостерігати за стараннями Ігоря.

Я кинула одного зайця на стіл перед нею та вказала, чим би вона могла себе зайняти:

— Засуши в дорогу, — сказала я їй, а сама взялася за приготування юшки.

Юрія на диво дуже вправно справлялася з розробкою тушки. Її рухи були плавними та точними, і навчилася вона цього за той час, поки ми були в степу. Напевно, вона належала до тих людей, які легко піддаються навчанню. Правда з оленями в неї все ще виходить не дуже вдало.

— Думаю, не варто було нам з’їдати сушений хліб. Він би знадобився в дорозі, — поскаржилася Юрія.

— Так, звісно, це ж я та Ігор тихо, як миші, з’їли його, — нагадала я Юрії, що в основному це саме її заслуга.