Розділ 23. Сон про втрачене майбутнє

Дорогою я вирішила трішки перепочити, наткнувшись на великий камінь, що так і запрошував на нього обпертись. Скинувши із нього сніг, поруч я поклала і свою сьогоднішню здобич — двох зайців. Цього разу вже я збиралась готувати.

Мені здалося, що звичайна юшка була б набагато кращою перед дорогою, ніж пересушена оленина. Не те щоб я претендувала на звання кухаря кращого за Юрію, та їсти суху їжу я вже не могла. Іноді так хотілося проміняти м’ясо на миску супу, але знайти щось для нього було майже неможливо. Та і сухарі знайдені Юрією три дні тому, вже давно закінчились.

Мабуть, вона досі ще носа не показувала із хати, виходячи лише якщо сильно припече. А Ігор останні дні тренувався із мечем під наглядом Силана. Було досить смішно дивитись як старий бив своїм ціпком його за те, що він спробував рубати дрова мечем. Виявляється, що мечі дуже дорогі, і не годиться ось так їх зношувати. Натомість Силан змушував Ігоря махати зброєю цілими днями, рубаючи повітря.

За поясненнями діда, він колись служив у княжому війську, тому був добре навчений розмахувати зброєю. Та все ж мені іноді здавалося, що він просто по-доброму знущався з Ігоря.

А щодо нашого плану з завоювання довіри, то селом вже ходили чутки. А та жінка, що була першою, прилюдно подякувала Юрії, довго чекаючи поки та покине хату і вийде надвір. Та були й ті, що звинувачували нас у можливому приході чудовиськ і зелених спалахах, які вчора почали освітлювати зимні ночі.

Вдень їх не видно, але навіть в безмісячну ніч можна ходити та не боятись перечепитись через щось. Те, що відбувалося в Заброді, знову посилилось, і спалахи наздогнали нас. Це змусило нас задуматись про те, що залишатись в селі ще довше не варто. Як не істоти пробуджені новими спалахами, так ті, що вже давно прокинулись, в будь-який момент можуть дати про себе знати.

В будь-якому випадку місцевих ми попередили, і більшість навіть повірили, але як і казав Силан, діватись їм було нікуди. Лише наймолодші сім’ї задумались над тим, щоб покинути село в пошуках безпечного прихистку.

— Ну, ходімо, невдахи, — сказала я двом тушкам зайців, схопивши їх за вуха. 

При вході до села мені зустрівся десяток дітей, що весело кидались один в одного снігом, радіючи кожній миті. Одна дівчинка навіть не помітила, що її сніжка ледь не влучила в мене, і продовжувала кидатись у всі сторони.

Їхнє незнання насущних проблем здалось мені щастям, і я на якусь мить занурилась у спогади зі свого  дитинства. Мені тоді було років вісім, чи може дев’ять. На дворі стояла схожа зима, і вулиці Сірих Птахів були засипані снігом. Я надумала собі кидатись у людей, що проходили повз, сніжками, і одразу ж ховатись від них, поки ті сердито оглядались по сторонах.

Особливо було весело спостерігати за нашим ковалем, що кожного разу розмахував кулаком та обіцяв зловити мене. Та через те, що я ховалась під сніг, то знайти мене так ніхто і не зміг. Окрім батька, звісно ж. Одного разу він спіймав мене на гарячому і, сказавши, що в мене занадто багато енергії, відвів до своєї майстерні, щоб я витрачала її на щось більш корисне.

Там мені вперше дали справжній лук, що був із мене довжиною, а плечі його були для мене чимось непосильним. Батько сказав мені натягувати тятиву по декілька годин на день, постійно міняючи руку та положення лука, переводячи його із вертикального положення в горизонтальне. Та спершу я й одного разу не змогла натягнути його, лише натирала собі мозолі, але вже за якийсь час змогла освоїти це нехитре вміння. Це мало стати моїм покаранням за діставання односельців, але натомість стало моїм покликанням.

Пригадавши ті дні, я поглянула на свої долоні, не бачачи там жодної мозолі. Я вже давно не працювала руками, лише іноді заряджаючи арбалет.

Та від веселих дітей мою увагу відвернув ворон, що кружляв над селом. Він з’явився тут днями, і майже увесь час не покидав неба над нами. Чомусь він у мене викликав легку тривогу, але можливо, що це через той день, коли такі, як він, тисячами падали на землю. Мимоволі я навіть задумалась над тим, щоб підстрелити його, але ймовірність втратити навіть один болт, змушувала мене дивитись на цю ідею із сумнівом. Не думаю, що змогла б ще десь знайти гномські болти, та і звичайні теж, бо в князівствах таку зброю не використовують.

У дворі старого Силана був Ігор, що завзято продовжував махати мечем. Коли я йшла на полювання, то він був на тому ж місці, та займався тим самим. Стоячи до мене спиною, він мене не помітив, та мені й не хотілось його відривати від такої справи. Чимось мені подобалася картина оголеного по пояс вже чоловіка, що ще недавно був просто хлопцем-переростком. Ще більш приємно було те, що навчався він цьому заради нас… Заради Юрії.

Зайшовши до хати, перше, що трапилось мені на очі — Юрія, що із нудьгою колупала ножем стіл. Мабуть, їй і самій вже набридло спостерігати за стараннями Ігоря.

Я кинула одного зайця на стіл перед нею та вказала, чим би вона могла себе зайняти:

— Засуши в дорогу, — сказала я їй, а сама взялась за приготування юшки. 

Юрія на диво дуже вправно справлялася із розробкою тушки. Її рухи були плавними та точними, і навчилась вона це робити за той час, поки ми були в степу. Напевно, вона належала до тих людей, що легко піддаються навчанню.

— Думаю, не варто було нам з’їдати сушений хліб. Він би знадобився в дорозі, — поскаржилась Юрія.