Розділ 22. Наша совість

Прокинулась я як і завжди рано, але дозволила собі пролежати в ліжку ледь не до обіду. На щастя, чи може на жаль, ніхто не став виливати на мене відро холодної води.

Юрія та Ігор думали, що я сплю, але насправді я добре чула їхнє перешіптування та сміх у вітальні. Навіть не зважаючи на позавчорашні слова Юрії про її родину, Ігор наче встиг їх забути, що також являлося однією із його гарних якостей. Та і між мною та Юрією все тепер було добре. Я дуже їй вдячна, що вона не настояла на тому, щоб і я все розповіла про себе. Вона гарна подруга, і я щаслива, що зустріла її.

Занадто довго лежати в ліжку я не змогла і, пообідавши своєю здобиччю, вирішила прогулятись. Вулицями ходило куди більше людей, які, здавалось, почали звикати до нас дуже швидко, адже тепер вулицями спокійно бігали діти. Можливо, це постарався старий Силан, а може Ігор, що увесь час допомагав усім, хто цього просив. В ньому вони хворого не вбачали, а навіть навпаки, із його здоровим, а головне — князівським, обличчям, до нього ставилися добре.

Обійшовши майже все село декілька разів, я зустріла і самого Ігоря, що набирав воду із колодязя. Колодязь, як, мабуть, і у всіх селах, був в самому центрі.

— Не дає тобі спокою? — запитала я в нього та оперлась об колодязь. — Дивись не зламай, а то нас швидко звідси поженуть.

— Я не проти такої роботи, — відповів із посмішкою Ігор, напевно пригадавши як часто колись створював проблеми із колодязем в Сірих Птахах. — Так від мене хоча б якась користь є, а не як в степу. 

— Ну що ж, готуйся, бо коли вирушимо далі, твої вміння знадобляться майже в кожному селі чи місті. Там нам будуть потрібні гроші, і їх треба буде заробляти. Тоді вже я буду безкорисною в нашій трійці.

— Діано, як думаєш, скільки часу нам ще треба йти до Євіанни? — неочікуване запитання від Ігоря, але і мене воно теж цікавило. 

— Мені звідки знати? Ми обидва вперше вийшли у світ, і краще запитати про це Юрію. Що правда, можливо, вона і сама до пуття не знає, бо теж жила за стінами, а їхала до нас непритомною. В будь-якому випадку, до літа маємо встигнути, якщо йти не зупиняючись. — відповіла я Ігорю, але це були лише припущення, адже порівнювати час нашої подорожі ми могли лише із Лебеком, але той був на возі. 

Надіюсь, що ми зможемо дістати коней, інакше стопчемо своє взуття ще до підходу до Імперії.

— Ну так, справді, але мені однаково цікаво, що ти думаєш про Євіанну, — продовжив своє Ігор. — Як гадаєш, за стінами Євіанни безпечно?

— За стінами Євіанни може і ні, а от за стінами Вищого Міста вочевидь безпечно, якщо вірити словам Юрії. Було б непогано розпитати її більше про Імперію, але на це у нас буде ще вдосталь часу.

— А що там Юрія? Вона не гуляла разом із тобою? 

— Так яке там, — відмахнулась я від запитання Ігоря. — Її й силою надвір не витягнеш, хіба що разом із пічкою.

— Ха-ха-х... — почав вже сміятись Ігор, але вже за мить повернувся назад із соромом на обличчі. 

Дід Силан повільно йшов до нас, кривлячи обличчя так, наче йому і ходити було складно. Та навіть якщо і складно, то він сильно перебільшував. Втративши сім’ю, він, на мою думку, вже очікував на скору смерть наодинці, але Ігор став для нього наче внуком, якого дід часто наганяє, але однаково любить. Ігор одразу ж ухопився за відро, що вже було наповнене водою, але старий вихопив його. 

— Добре, що ти тут, Силане, — заговорила я до нього, поки старий не накинувся зі звинуваченнями в ліні на Ігоря. — Треба поговорити на одну дуже важливу тему.

— Ну раз в тебе таке серйозне обличчя, то кажи, що на думках, — він наче забув про свою надумані образи й став уважно слухати. 

— Річ у тім, що ми пішли із нашого поселення не тільки через напад Каганату, а і через сам Великий Ліс. Деякий час тому над Забродою з’явились зелені спалахи, наче від блискавок, і навколо почали прокидатись різні чудовиська. 

— Продовжуй, я слухаю, — коротко сказав старий, як тільки побачив, що я зупинилась, намагаючись зрозуміти, чи слухає він мене взагалі. 

— Дорогою сюди нам трапилось багато всього, про що ми чули лише в казках та легендах. З нами були й солдати вашого князя, що були там по своїх справах, але вони там і полягли. 

— Один став перевертнем, а інших двох вбила якась вештиця, — продовжив Ігор. — Були ще солдати, але і їх щось з’їло. 

— Ти нам віриш, старий? — я вирішила переконатись, що він би не розсміявся через почуте, сприйнявши це як жарт.

На моє запитання Силан мовчки поставив відро та обережно оголив шию від коміра, показуючи великий шрам. Сліди були схожими на укус, але із моменту поранення явно минуло багато років.

— Це мені було близько двадцяти років, — почав пояснювати дід. — Пішов гуляти до лісу, і забрів занадто далеко. Там було озеро, і коли я підійшов до нього, то почув як хтось просить про допомогу. Досі пам’ятаю її голос, і як вона тонула посеред того озера. Спершу наче все було нормально, я навіть витягнув її на берег. Ну дівчина як дівчина, лише усміхалась увесь час, наче забула, що могла померти. Та коли я обернувся від неї, через те, що вона була голою, відчув на шиї її зуби. 

— І як із такою раною на шиї вижив, так ще й дійшов до села? — мені його історія здалася дивною, адже із глибокими ранами на шиї далеко не підеш, особливо рваними.