Розділ 21. Село Далеке та смертельний танець у вогні

З погляду Діани

Досі складно повірити, що мене пробачили. Звісно, від такого добряка, як Ігор, цього можна було очікувати, та якби на його місці була я або Юрія, про прощення можна було б лише мріяти.

Як і сказала того дня Юрія, серед нас трьох лише Ігоря можна назвати доброю людиною, в якої, попри всі події, руки досі були не в крові. У всякому разі, на наших її куди більше.

Ми перетнули міст три дні тому, і на диво швидко нам на очі показалося село. Стара імперська дорога проходила якраз крізь нього. На перший погляд, було близько сорока будинків, що стояли на невеликому пагорбі неподалік від лісу. Напевно, гарне місце для поселення, якщо, звісно, не брати до уваги те, що тією ж дорогою, якою прийшли ми, можуть прийти й різні чудовиська. Та загалом ці будинки, що на тлі білого снігу неможливо було прогледіти, здавалися якимось оплотом безпеки.

— Діано, в тебе зір кращий за мій, то, може, скажеш мені дещо? — звернулася до мене Юрія, після чого я ще уважніше приглянулася до поселення. — Тобі не здається дивним, що лише у половини будинків із димоходів йде дим?

— Ні, — коротко відповіла я, та, побачивши погляд Юрії, яка хотіла відповідей, додала: — Протопили як слід і перестали закидати дрова.

— Ось і настав час, коли вже ти чогось не знаєш, — подражнив, як йому самому здалося, Ігор Юрію.

— Тобі смішно? — Юрія трішки розізлилася на Ігоря та стукнула його по спині, хоча із їхньою різницею в розмірах він, мабуть, нічого і не відчув. — А якщо там із нещодавніх часів живе якесь плем’я з Каганату?

І справді, солдати князя, що деякий час ішли степом разом із нами, казали, що Сірі Птахи не були єдиною жертвою нападу. Тож завжди є можливість, що справжні господарі цього села вже давно були складені докупи та спалені, як сталося з жителями нашого поселення.

Та коли ми підійшли ближче і побачили двох жінок, які, вгледівши нас, швидко позабігали до хат, стало зрозуміло — нас не чекали стріли та списи.

При вході нам ніхто не зустрівся, лише чийсь собака безперестанку гавкав, ховаючись за невисоким тином.

Йдучи вулицею, що за сумісництвом була кам’яною імперською дорогою, ми помітили, що на майже кожному другому будинку на дверях був вишкрябаний, наче ножем, серп. Ніхто з нас не знав, що саме це могло означати, хіба що Юрія пригадала дещо з подій в Імперії. Колись, коли Євіанною ходив Білий Морок, на дверях, за якими було забагато мерців, крейдою малювали кола.

Часто двері будинків відчинялися на якісь секунди, і як тільки ловили на собі наші погляди, одразу замикалися на засуви. Всі місцеві уникали нас, і лише одна людина з посмішкою зустріла нас та привіталася:

— Вітаю в селі Далеке, мандрівники, — це був неймовірно старий дід, що сидів на лавці під одним із будинків та спирався на палицю. — Не часто із того боку до нас люди приходять.

— Воно і видно, сусіди твої одразу ховаються, — взялася за розмову Юрія. — А от ти чомусь досі тут.

— Аха-аха, — чи то кашляючи, чи то сміючись, відповів дід. — Так ви себе взагалі бачили? От у цього хлопця щоки рожеві, обличчя довіру викликає. А ви двоє маєте імперські обличчя, так ще й бліді як мерці. Це мені, старому діду, можна вже не боятися болячок, а інші жити хочуть. І не сприйміть за грубість, але яким вітром вас сюди принесло із того боку?

— Наше поселення було по той бік річки, — після цих моїх слів у старого брови піднялися, але почувши наступне, він вже спохмурнів: — Але на нас напали ханські солдати, і майже всіх повбивали.

— Не думав я, що по той берег Ловаті хтось може жити, — відповів старий та, підвівшись на ноги, оглянувся по сторонах, показуючи на щось пальцем. — А про той Каганат, будь він неладний, можу лише сказати, що кожен будинок із серпом на дверях тепер пустує через них. Якби солдати князя не прийшли, то і всі інші теж тут полягли.

— Давно напали? — запитав Ігор.

— Та ось місяці два минуло, може й більше, — відповів дід та зачепився поглядом за двері будинку, що був навпроти.

— А коней не лишилося після нападу? — втрутилася я в розмову.

— Та багато коней було, тільки всіх забрали в Ладомир, — відповів дід. — А кого не змогли зловити, то просто застрелили на м’ясо.

— А ми можемо десь тут зупинитися на якийсь час? Грошей у нас немає, але якось віддячимо, як зможемо, — сказала Юрія.

— Звісно, що можете, особливо якщо ми з вами від однієї біди постраждали. Але лише якщо ось цей парубок буде мені по господарству допомагати, бо сил у мене самого вже давно немає.

Мені здалося, що Ігор і сам зрадів такій можливості, напевно тому, що лінивим його б ніколи ніхто не назвав. Та й обличчя в нього мало чим відрізнялося від місцевих, тож інших жителів буде менше непокоїти його біганина по вулицях, ніж наша з Юрією.

У будь-якому випадку, нам треба було вже нарешті відпочити від холодного степу та поспати хоча б на підлозі, а не в якійсь на швидку руку викопаній ямі, в яку постійно лягаєш із думками, що вона може стати твоєю могилою. Тому відповідь старого була для нас саме тим, на що ми й сподівалися.

Чомусь я подумала, що він запропонує пожити у нього, але повів він нас прямо через дорогу, до гарної хати, мабуть, із глиняними стінами. На її дверях був видряпаний серп, що означало — ніхто нас, як гостей, не зустріне.