Розділ 21. Село Далеке та смертельний танець у вогні

З погляду Діани

Досі складно повірити, що мене пробачили. Звісно, що від такого добряка, як Ігор, цього можна було очікувати, та якби на його місці була я, чи Юрія, про прощення можна було б лише мріяти. Як і сказала того дня Юрія, серед нас трьох лише Ігоря можна назвати доброю людиною, в якої, не дивлячись на всі події, руки досі були не в крові. У всякому випадку, на наших її куди більше. 

Ми перетнули міст три дні тому, і на диво швидко нам на очі показалось село. Стара імперська дорога проходила як раз крізь нього. На перший погляд, було близько сорока будинків, що стояли на невеликому пагорбі неподалік від лісу. Напевно, гарне місце для поселення, якщо звісно не брати до уваги те, що тією ж дорогою, якою прийшли ми, можуть прийти й різні чудовиська. Та загалом ці будинки, що на фоні білого снігу неможливо було прогледіти, здавались якимось оплотом безпеки. 

— Діано, в тебе зір краще за мій, то може скажеш мені дещо? — звернулась до мене Юрія, після чого я ще уважніше приглянулась до поселення. — Тобі не здається дивним, що лише у половини будинків із димоходів йде дим?

— Ні, — коротко відповіла я та, побачивши погляд Юрії, яка хотіла відповідей, продовжила: — Протопили як слід, і перестали закидати дрова. 

— Ось і настав час коли вже ти чогось не знаєш, — подражнив, як йому самому здалось, Ігор Юрію. 

— Тобі смішно? — Юрія трішки розізлилась на Ігоря та стукнула того по спині, хоча із їхньою різницею в розмірах, він, мабуть, нічого і не відчув. — А якщо там із нещодавніх часів живе якесь плем’я із Каганату?

І справді, солдати князя, що деякий час йшли степом разом із нами, казали, що Сірі Птахи не були єдиною жертвою нападу. Тож завжди є можливість, що справжні господарі цього села вже давно були складені докупи та спалені, як сталось із жителями нашого поселення.

Та коли ми підійшли ближче та побачили двох жінок, які, вгледівши нас, швидко позабігали до хат, то стало зрозуміло — нас не чекали стріли та списи.

При вході нам ніхто не зустрівся, лише чийсь собака безперестану гавкав, ховаючись за невисоким тином.

Йдучи вулицею, що за сумісництвом і була кам’яною імперською дорогою, ми помітили, що на майже кожному другому будинку на дверях був вишкрябаний, наче ножем, серп. Ніхто із нас не знав, що саме це могло означати, хіба що Юрія пригадала дещо із подій в Імперії. Колись, коли Євіанною ходив Білий Морок, на дверях, за якими було забагато мерців, крейдою малювали кола.

Часто двері будинків відчинялися на якісь секунди, і як тільки ловили на собі наші погляди, одразу замикалися на засуви. Всі місцеві уникали нас, і лише одна людина, що трапилась вже на середині поселення, із посмішкою зустріла нас та привіталась:

— Вітаю в селі Далеке, мандрівники, — це був неймовірно старий дід, що сидів на лавці під одним із будинків та спирався на палицю. — Не часто із того боку до нас люди приходять. 

— Воно і видно, сусіди твої одразу ховаються, — взялась за розмову Юрія. — А от ти чомусь досі тут. 

— Аха-аха, — чи то кашляючи, чи то сміючись відповів на слова дід. — Так ви себе взагалі бачили? От у цього хлопця щоки рожеві, обличчя довіру викликає. А ви двоє маєте імперські обличчя, так ще й бліді як мерці. Це мені, старому діду, можна вже не боятись болячок, а інші жити хочуть. І не сприйміть за грубість, але яким вітром вас сюди принесло із того боку? 

— Наше поселення було по той бік річки, — після цих моїх слів у старого брови на лоба полізли, але почувши наступне, він вже спохмурнів: — Але на нас напали ханські солдати, і майже всіх повбивали.

— Не думав я, що по той берег Ловаті хтось може жити, — відповів старий та, підвівшись на ноги, оглянувся по сторонах, показуючи на щось пальцем. — А про той Каганат, будь він не ладний, можу лише сказати, що кожен будинок із серпом на дверях, тепер пустує через них. Якби солдати князя не прийшли, то і всі б інші теж тут полягли.

— Давно напали? — запитав Ігор. 

— Та ось місяці два минуло, може й більше, — відповів дід та зачепився поглядом за двері будинку, що був навпроти.

— А коней не лишилось після нападу? — влізла я в розмову.

— Та багато коней було, тільки усіх забрали в Ладомир, — відповів дід. — А кого не змогли зловити, то просто застрелили на м’ясо.

— А ми можемо десь тут зупинитись на якийсь час? Грошей у нас немає, але якось віддячимо як зможемо, — сказала Юрія. 

— Звісно, що можете, особливо якщо ми з вами від однієї біди постраждали. Але лише якщо ось цей парубок буде мені по господарству допомагати, бо сил в мене самого вже давно немає. 

Мені здалося, що Ігор і сам зрадів такій можливості, напевно тому, що лінивим його б ніколи й ніхто не назвав. Та й обличчя в нього мало чим відрізнялося від місцевих, тож інших жителів буде менше непокоїти його біганина по вулицях, ніж наша з Юрією. В будь-якому випадку, нам треба було вже нарешті відпочити від холодного степу та поспати хоча б на підлозі, а не якійсь на швидку руку викопаній ямі, в яку постійно лягаєш із думками, що вона може стати твоєю могилою. Тому відповідь старого була для нас саме тим, на що ми й сподівались. 

Чомусь я подумала, що він запропонує пожити у нього, але повів він нас прямо через дорогу, до гарної хати, мабуть, із глиняними стінами. На її дверях був видряпаний серп, що означало — ніхто нас як гостей не зустріне.