Розділ 20. Мій Демон

З погляду Юрії

Я розібрала безлад у своїх думках лише за декілька годин після того, як змогла врятувати Ігоря. Мимоволі задумалася, коли ще у своєму житті я відчувала такий сильний страх. На думку спали лише ті дні, коли загинули мої батьки та дідусь. Та зрештою прийшла тільки до одного висновку, що цього разу я перелякалась куди сильніше ніж будь-коли у своєму житті.

Мабуть, це нечесно стосовно батьків та Лебека, але Ігор мені став дорожчим за них. З того самого дня, коли я прокинулась в будинку Відьми, що насправді звалась Кларою, я зрозуміла, що мені подобалася компанія сільського дурня, що із часом все ж виявився надзвичайно кмітливим, достатньо було лише провести із ним більше часу.

На той момент він був єдиним із моїх однолітків, хто ставився до мене добре. Напевно через те, що нічого не розумів в магії та навіть уявити собі не міг, настільки жалюгідним магом я була в той момент, не кажучи вже про мої проблеми із розумом. Я закохалась вперше, а тому не одразу зрозуміла, що саме відчувала до нього.

Сьогоднішній день мав бути найщасливішим за останній час, бо ми нарешті знайшли міст. Та щаслива я була не лише через саму можливість перетнути річку, що була межею між нормальним світом та справжнім пеклом.

В першу чергу я була рада побачити хоча б якусь частину імперської архітектури, що проглядалась у цьому мосту в кожному камені.  Я словами не могла передати свою радість, а тому приємно здивувалась пропозиції Діани це хоч якось відсвяткувати. Слово за словом, і ми почали розмовляти. Мене навіть похвалили за мої вміння, і особливо солодкою для мене була похвала Ігоря.

Та приємна розмова закінчилась як тільки Діана запитала в нас, чи не чуємо ми нічого дивного. В той момент я промовчала, бо задумалась над тим, що, можливо, вона чула те ж саме, що і я — брязкання ланцюга, яке вчувалося мені із того самого моменту, коли я навчилась повністю використовувати свою магію.

Я нікому із них не казала про це, хоча й одного разу ледь не промовилась Ігорю. Та увагу Діани привернуло щось інше, і вона пішла ближче до річки. Я навіть не сумнівалася, що вона і справді щось чула, бо ніколи в житті не бачила когось із таким прекрасним зором та слухом. Ігор її знав краще за мене, а тому одразу щось запідозрив, через що сказав їй зупинитись.

Тоді вже і я помітила, що щось не так — вона йшла не як мисливиця, а як звичайна людина, що зацікавилась чимось. В її рухах не було притаманної їй обережності, і я теж попросила її зупинитись. Ігор відкинув спроби вплинути на неї словами, і коли вона почала заходити в воду, спробував витягнути її на берег.

За Ігорем я погано бачила, що саме сталось, але те як Діана вдарила його ножем в груди декілька разів, я не змогла не помітити. Я достатньо добре знала безумство, щоб розгледіти його тоді в Діаниних очах.

Як би сильно я не любила її, а в той момент я готова була покінчити із цим, вбивши свою подругу. Вогняне дерево, що було створене мною задля забави, тепер очікувало на моє рішення, щоб вдарити Діану та поховати її під водою.

Щось кричало всередині мене та переймало контроль над моїм тілом. Це мій Демон прокинувся та змушував мене і саму втратити розум. Коли Діана, все ще тримаючи в руках ножа, направилась до Ігоря, що стікав кров’ю на березі, я була готова віддатись Демону. Та потім вона зупинилась перед Ігорем та почала тягнути до нього руки, і саме тоді, дякуючи долі, я змогла пересилити свій гнів на якусь мить.

Та щоб гнів не повернувся, а я могла врятувати Ігоря, я вирішила відкинути її якомога далі від себе. Ще не так давно я розповідала, що краще не використовувати телекінез на живих істотах, але тепер це був єдиний варіант. Своєю магією я перехопила її руку, в якій Діана тримала ножа, та підняла її в повітря і відкинули кудись за спину. І хоча моя ненависть до неї була просто величезною, та я не могла дозволити Демону вбити її. Якщо доведеться, то я вб’ю її своїми силами та своїм гнівом, а не вказівками мого внутрішнього супутника.

Через похилистий берег я б не побачила, якщо Діана знову б вирішила напасти, а тому довелось витягти Ігоря вище та почати заліковувати його рани там.

Та навіть попри таку обережність, вже за якусь мить я забула про все на світі. Не помічаючи плину часу, я вкладала всі свої сили на те, щоб Ігор не помер. Декілька разів його життя ледь не виходило із нього, і лише удача давала мені можливість не допустити цього. Тоді я пообіцяла собі, що якщо він загине, то я вб’ю Діану, а потім і себе. І лише коли його стан стабілізувався, я дозволила собі усміхнутись та обійняти того, кого кохала більше за всіх.

В мені не лишилось сліз, але мені дуже хотілось заплакати, тепер вже від щастя. Сам Ігор втратив багато крові, і надалі мав вдосталь відпочивати. Про всяк випадок я приспала його ще сильніше, поки він не отямився сам.

Раніше, коли я лежала на ньому та вслухалась в удари серця, відчувала занепокоєння через його вроджену ваду, але тепер навіть ненормальні звуки, що лунали в його грудях, заспокоювали мене та давали надію.

Тим часом дерево, яке я створила із вогню, без мого впливу стало схожим на вогняну кулю, що нависла над нами. Тепла від нього ставало все менше, але в мене не було ніяких фізичних сил, щоб підняти хоча б одну руку та взяти його під контроль. Та навіть не зважаючи на згасання цієї жалюгідної копії сонця, тепла було достатньо, щоб ми не мерзли.