Розділ 19. Розкол та ілюзія

— Може, відсвяткуємо це зігрівальним вогнем? — звернулася я до Юрії.

Чотири дні тому ми вирішили поставити все на удачу нашого мага, і не прогадали. Міст був саме в тому напрямку, який вона обрала навмання — на сході. І ось ми стояли поруч із ним та розглядали його.

Імперія побудувала тут міст та дорогу до нього, коли ще намагалася захопити Заброду за наказами збожеволілого імператора. Він був укритий снігом, що вже діставав до колін, але якщо поглянути на його опори, що омивалися водою, то можна було побачити, що він був із колись неймовірно білого каменю. Та з роками він уже втратив той колір і був скоріше темно-сірим. Але це ніяк не применшувало його величі. 

Юрія сказала, що Імперія любить будувати щось велике і завжди вкладає в це багато сил та грошей, особливо грошей. Самі лише опори у вигляді статуй, кожна з яких зображала воїна в латах, виглядали надзвичайно дорогими.

— Звісно. У мене й самої уже ноги промерзли до кісток, — радісно, наче мала дитина, промовила Юрія та зробила жест, наче витягувала щось із-під землі.

З-під снігу вирвався товстий стовп вогню, що був настільки червоним, що мені навіть здалося, що він був із крові, і в Юрії щось пішло не так. Та судячи з її задоволеного обличчя, сталося саме те, чого вона й хотіла.

Це полум'я наче заворожило мене, але найбільше здивувався Ігор, що навіть рота розкрив. Та на цьому моя люба подруга навіть не збиралася зупинятися, і в наступну мить стовп розрісся в сторони та прийняв форму дерева з безмежною кількістю листя.

— А це безпечно? — видавила я з себе слова, що одразу виникли, як тільки згадала, що Юрія, як і її магія, не зовсім стабільна.

Але на мої слова почулись лише якісь удари під землею, і навколо нас, до самого мосту та річки, швидко почав танути сніг, перетворюючись на цілу хмару, яку одразу віднесло вітром. Лише тоді Юрія важко видихнула та сіла на вже теплу землю. Все ще тримаючи пальці так, наче там було невидиме яблуко, вона уважно стежила за своїм творінням.

— Так, мабуть, я перестаралася, — визнала вона. — Та мені треба було випустити надлишки магії, а головне — похвалитися перед вами.

— Ого, та ти й справді неймовірно сильна, — Ігор все ж зміг опанувати здивування та сів поруч із Юрією, що одразу зробила і я.

— Шкода, що ми не можемо так відпочивати вночі, — промовила я, розглядаючи полум'яне листя, що повільно відривалося від вогняного дерева та падало вниз, зникаючи ще до зустрічі з землею.

— Вибачте, та жертвувати своїм сном заради тепла вночі я не буду, — відповіла Юрія.

— Ага, якби не ти, то ми б ніколи не дісталися так далеко, — продовжив нахвалювати Ігор. — А? Ви це теж чуєте?

Питання Ігоря змусило нас завмерти та вслухатися у щось, та як ми не старалися, а нічого так і не почули. Дивно, адже я завжди була впевнена, що з нас трьох у мене слух був найкращий, і якби щось і було, то його почула б саме я.

Та Ігор не став пояснювати, а зі стурбованим виразом обличчя пішов до річки. Юрія з подивом поглянула на мене, а я на неї. Не знадобилося й слова, щоб ми одночасно встали й послідували за Ігорем. Це було не схоже на нього.

— Ігорю, стій! — прокричала Юрія, але Ігор наче не чув і продовжив спускатися до води.

Передчуваючи щось, я швидко заряджала арбалет.

Йдучи степом, ми навіть не задумувалися про те, що й у воді щось теж може бути. Але тепер ці думки зародилися та лякали нас. Ми прискорили хід, і вже за якусь мить були поруч з Ігорем, який сидів на березі й у щось вдивлявся.

Мені не було нічого видно, лише холодну та злегка мутнувату воду. Та в наступну мить із води вилізла чиясь рука та вхопила Ігоря за шию. Я не стала чекати, поки його затягнуть під воду, і спробувала вистрілити в руку, і хоча постріл був вдалим, це ніяк не допомогло. Здавалося, що болт, який застряг у руці, ніяк не заважав тій істоті.

Залишався єдиний варіант, і я, вихопивши ножа та відкинувши арбалет, кинулася у воду. Вода стала ще більш каламутною, і мені довелося бити наосліп, сподіваючись, що натраплю на якесь вразливе місце нападника.

І, схоже, це принесло свої плоди, бо на воді утворилася кривава пляма, що розросталася у всі сторони. Рука, що тягнула Ігоря, зникла під водою. Та в наступну мить вже мене щось ухопило за плече та потягнуло назад. Я розмахувала ножем, відчуваючи, що поруч хтось є, але мої очі бачили лише воду та сніг, що падав у річку.

— Та зупинися ж ти! — крик Юрії привернув мою увагу, але до кого вона зверталася?

Поглянувши на Юрію, я побачила, що вона стояла на березі, занісши руку, якою контролювала вогняне дерево, над головою. На її очах були сльози, а з прокушеної губи текла кров. Саме ж дерево нависло над нею та націлилося в мою сторону.

Я, зрозумівши, що за мною у воді могло щось ховатися, вирішила якнайшвидше вилізти з неї та дати можливість Юрії вдарити по тій паскуді вогнем.

Та, хапаючись за траву, щоб вийти на берег якомога швидше, я натрапила на Ігоря. Він лежав увесь у крові й намагався прикрити кілька глибоких ран на грудях. А коли я спробувала допомогти йому, мене щось підняло у повітря за руку. Щось невидиме схопило мене за зап'ястя так сильно, що я випустила ножа, і він скотився у річку. Потім мою руку наче розтрощило зсередини, я почула, як ламаються кістки, і лише коли мене відкинуло назад у степ, як якийсь камінь, я помітила, що друга рука Юрії була спрямована на мене.