Розділ 18. Її тепло

Той сон, у якому я знову зустріла безіменну жінку, наснився мені багато днів тому, але в голові досі залишалися чіткі картини того, що там відбувалося. Взагалі спогади зі сну та подорожі по степу, ніби заміняли собою все, що я пам’ятала зі свого минулого життя, коли ми всі жили в мирі.

Проводячи стільки часу у тому світі, в який потрапляю уві сні, я скоро могла стати такою ж, як і та жінка. Можливо, я теж не згадаю, хто я та де мої початки. Навіть тепер я не була впевнена, що запам’ятала обличчя батьків такими, якими вони були насправді. Мілена та Ярополк, вони повинні залишатися в моїй пам’яті до самої смерті, поки я сама не зроблю свій останній подих. І запам’ятати їх я повинна насамперед для них самих, щоб хоч якось подякувати їм за моє виховання, не кажучи вже про те, що я винна в смерті їхньої справжньої доньки.

Я узурпувала її тіло та позбавила її життя в той момент, коли народилася сама, чи тоді, коли проткнула її серце кинджалом. Та навіть так, я не мала гадки, що зі мною відбувалося. В мені текла чорна кров, а шкіра в мене була блідою, наче в мерця, що ніяк не піддавалося логіці.

А можливо, це нормально, коли людина забуває щось дороге та втрачене, щоб не мучити себе болючими спогадами. Така нормальність мені не потрібна, і краще я постараюся не забути нічого з того, що зробило мене собою. Все моє минуле, включно з батьками, створило мене, вклавши в мій характер та думки все те, що відбувалося зі мною раніше.

Чи могло це означати, що навіть якщо я не зможу зберегти дорогі мені спогади, то мої батьки будуть жити в моїх вчинках та думках? Або ж, може, називати це життям буде помилкою? Що, якщо після смерті нічого немає, і вони просто припинили існувати? Саме через такі питання я й боялася смерті понад усе на світі. Ніхто не знає, що боги роблять із людськими душами, і тим паче ніхто не може здогадатися, куди потрапляють душі, отримані напівбогами з наших земель.

Називати князівських богів напівбогами — страшне богохульство в будь-якому князівстві. Та, мабуть, це й справді так, якщо вже більшість із тих, хто молиться їм, звертаються до них як до рівних, а сам Перун колись був присутнім на весіллі в одного з князів. Хіба міг би повноцінний бог провести ніч, напиваючись разом зі звичайними воїнами? Та це все казки, розказані мені в дитинстві. А до самих богів, чи напівбогів, у мене не було ніякої поваги чи надій на допомогу. Таке ставлення до них я перейняла від мами, що дивно, адже зазвичай я багато в чому намагалася копіювати саме батька, а не її.

— Ну ось і все, — розчаровано промовила Юрія, як тільки ми знайшли місце, де ночували солдати. — Просто неймовірний початок нового дня!

Від страшних роздумів про себе я перевела увагу на не менш страшну картину, до якої мене привели сліди княжих солдатів. Перед нами було невелике попелище та чотири ями. Вони теж додумалися копати собі сховки, що й не дивно, все ж бувалі солдати. Та в одній із ям стояла ціла калюжа крові, що явно давало зрозуміти, що чиєсь життя обірвалося в ній минулої ночі.

Поки Ігор, покрививши обличчя, оглядався навкруги, а Юрія з ледь помітною посмішкою про щось думала, я вирішила пройтися трохи далі, куди вели інші сліди. Все навколо ям та попелища було у слідах монстрів, але з цієї величезної кількості виходили й людські. Троє чоловіків тікали як могли, що було видно по їхніх відбитках ніг, і серед них не було жодного шкутильгаючого. Зрозумівши, що нам, можливо, все ще є за ким слідувати, я, понадіявшись на це, повернулася до своїх друзів.

— Троє побігли далі, а тут з’їли того, що був поранений, — пояснила я їм.

— Поглянь, — Ігор вказав на яму, в якій була кров та залишки солдата. — Якось занадто багато крові, як на одну людину.

І справді, стільки крові могло набігти хіба що з десятка людей, але точно не одного, яким би здоровим він не був. Та відповіддю на цю загадку стали залишки чийогось черепа, що плавали поруч із частиною тіла солдата. Разом із солдатом тут вбили й найслабших монстрів, що так зручно трапились комусь як добавка. Коли й Ігор це зрозумів, він відвернувся в інший бік, мабуть, щоб наступної ночі йому не приснилося щось подібне.

— Як думаєш, вони й справді живі? — запитала Юрія. — Думаю, що тікали вони в темряві, а отже, могли вже не побачити ранку.

— Сподіваюсь, що поки не подохли. А тепер йдімо далі, бо нам і так пощастило, що снігу після того разу більше не було, — відповіла я Юрії та з невеликою надією поглянула на сліди трьох чоловіків, що йшли далі на південь.

Вже за якихось двісті кроків наші надії ослабли ще більше. Спершу з’явився кривавий слід, а потім і Велезар, що лежав мертвий у калюжі власної крові. Майже все тіло було обгризене, і лише чудом обличчя майже не постраждало. У його грудях стирчав такий самий ніж, якими користувались солдати князя. Поруч із ним лежав його меч, і, напевно, під час смерті він стискав його, як належить воїну.

Не виглядало так, що він сам вирішив позбавити себе життя, щоб не відчувати, як у нього вгризаються чудовиська. Судячи з того, що він лежав тут недоїдений, то напали на нього нічні створіння, що просто не встигли впоратися з їжею до ранку. І тим більше я розуміла, наскільки їм не пощастило, що вже незадовго до сходу сонця вони трапилися на шляху якихось тварюк.

— Мабуть, свої ж і прирізали, щоб відірватися від переслідування, — прокоментувала Юрія.

— Він уже був поранений при нападі, тому може бути, що сам і попросив його вбити, щоб не дістатися живцем монстрам, — запропонувала і я свою ідею, розуміючи, що солдати Князівств запросто можуть зробити щось таке заради братів по зброї.