Розділ 17. Попіл

З погляду Діани

З моменту, коли загинув Боревен та інші, минуло вже близько тижня, і поки що ми уникали втрат. Як виявилося, копання собі сховків у землі ще при світлі та випалювання трави неподалік від них дуже добре захищало від нічних істот.

Кожну ніч ми чули, як навколо нас щось намагалося внюхати наш запах, але кожного разу йшло геть, як тільки починало чхати. На щастя, нічого страшного, на кшталт вештиці, нам так і не трапилося. Але сама підготовка до ночі займала дуже багато часу, і це ще більше уповільнювало нас.

Попелу завжди повинно було бути багато, тому Юрія не тільки випалювала траву, що росла поруч, а й ту, що ми приносили звідусіль. Та велика кількість перегорілої трави була лише неподалік від сховків, а інші метрів сто навкруги були просто на швидку руку спалені. На це йшло багато часу, і з кожним разом ми все більше і більше виділяли його на підготовку до ночі. Якби так тривало й надалі, то наш шлях затягнувся б ще більше.

Мабуть, ми й справді перегинали палицю з цим, адже солдати, які покинули нас того самого дня, коли загинув їхній командир, взагалі якимось дивом розводили кілька вогнищ навколо ям, і їм цього вистачало, щоб пережити ніч. Напевно, це тільки підсилило їхні дурні думки про те, що саме на нас полювали монстри.

Та наш страх брав своє, змушуючи кожного вечора повторювати одне й те саме. Різак та його люди покинули нас, але все ще були неподалік. Ми йшли по їхніх слідах, тримаючи дистанцію, і навіть це їм не подобалося. Одного разу, коли ми підійшли занадто близько, прямо переді мною в землю влетіла стріла Різака, даючи знати, щоб ми трималися якнайдалі.

Та ми не могли забути про них, адже тільки вони знали, де знаходився міст, що в цю пору року був єдиною можливістю перетнути річку. Доплисти до іншого берега в такий холод ми навряд чи змогли б, а тому треба було шукати спадок старої Імперії, побудований разом зі старовинними дорогами.

З їжею теж було непросто, і нам вдавалося знаходити лише роздерті тіла тварин, які теж потерпали від різних чудовиськ. Та потрібно додати, що тіл тих самих монстрів теж було багато. Їсти їхнє м'ясо ми навіть і не думали, тому доводилося полювати на все, що рухалося чи пролітало неподалік. Іноді вдавалося знайти собі вечерю у випаленій Юрією траві, де якась необачна тварина очікувала, поки ми не пройдемо повз.

І скоро цей процес підготовки до ночівлі нам довелося провести знову, бо темрява вже наступала.

Я йшла по слідах солдатів, а Юрія та Ігор пленталися за мною, про щось розмовляючи. У такі моменти я не чула, про що вони говорять, а була повністю зосереджена на тому, що бачила, та на звуках наших кроків, щоб розрізнити поміж них можливого переслідувача.

І це не було чимось зайвим, адже вже за якийсь час за мною я почала чути ще чиїсь кроки. Вони були людськими, так само топтали траву та рвали її, коли вона заплутувалась на ногах. Я повільно обернулася назад, щоб переконатися, що слух мене не обманював.

— Щось не так? — запитав у мене Ігор, що дивився на мене таким самим, як і в Юрії, поглядом.

Так, щось точно було не так. І Юрія, і Ігор дивилися з подивом саме на мою дивну поведінку, а не на істоту, що стояла між мною та ними.

Це було щось схоже на мертву низькорослу людину, з великими чорними очима. Одягнена лише в пов'язку, що звисала на стегнах, вона мала бліду синювату шкіру та зовсім не мала волосся. Ця істота витріщалася на мене, не кліпаючи та не відводячи очей. На обличчі не було емоцій, і воно було таким самим мертвим, як і виглядала сама потвора.

— Ми зупинимось тут? Вже темніє, і пора готуватись, — заговорила Юрія.

Чи мала я сказати їм про це? Останніми днями вони й так боялися кожного шарудіння в траві, а така новина, якщо не з розуму звела б, то точно позбавила б сну. Я протерла обличчя долонями в надії, що так зможу розбачити істоту. Та воно нікуди не зникло, і мені на думку спала одна ідея:

— Юріє, можеш використати магічний зір та оглянутись навкруги? — я спробувала промовити це як можна спокійнішим голосом.

І вона зробила це без зайвих запитань, напевно вирішивши мені довіритися. Та оглянувши все навколо, і навіть те місце, що цікавило мене, вона нічого так і не помітила. Після цього я поглянула на траву, чи не лишилося зайвих слідів на ній. Але хоча я й чула кроки невідомої істоти, за нею навіть трава не протоптувалася — там були лише сліди, залишені мною. Це було дивно, адже я точно чула, як рветься трава від ніг когось четвертого.

— Так, ми зупинимось тут, — сказала я і, не відриваючи погляду від істоти, відійшла в сторону, щоб нарвати трави для спалення біля сховку та підкладки, щоб не лежати на холодній землі. — Та будьте обережні, в мене не найкращі передчуття.

Я відійшла якомога далі від своїх друзів, які теж зайнялися своїми справами. Істота пішла за мною, досі тримаючись за мене поглядом. Повільно перебираючи ногами, я дістала ножа та, вдихнувши на повні груди, приготувалася до удару. Але думки, що зародились у мені майже в останню мить, зупинили мене, і я так само непомітно вклала ножа назад.

Що як ця істота така ж сильна як вештиця, і я лише розгніваю її? Чи є хоч якісь шанси нам побороти сильного ворога? Воно й так лякало мене своїм виглядом та спокоєм, а те, що я навіть гадки не мала про його сили, цей страх лише посилювало.