Розділ 17. Попіл

З погляду Діани

З моменту, коли загинув Боревен та інші, минуло вже близько тижня, і поки що ми уникали втрат. Як виявилось, копання собі сховків в землі ще при світлі, та випалювання трави неподалік від них, дуже добре захищало від нічних істот.

Кожну ніч ми чули як навколо нас щось намагалося внюхати наш запах, але кожного разу йшло геть, як тільки починало чхати. На щастя нічого страшного, на кшталт вештиці, нам так і не трапилось. Але сама підготовка до ночі займала дуже багато часу, і це ще більше уповільнювало нас.

Попелу завжди повинно було бути багато, а тому Юрія не тільки випалювала траву що росла поруч, а і ту, що ми приносили звідусіль. Та велика кількість перегорілої трави була лише неподалік від сховків, а інші метрів сто навкруги, були просто на швидку руку спалені. На це йшло багато часу, і з кожним разом ми все більше і більше виділяли його на підготовку до ночі. Якби так йшло і надалі, то наш шлях затягнувся б ще сильніше.

Мабуть, ми й справді перегинали палицю із цим, адже солдати, що покинули нас в той самий день, коли загинув їхній командир, взагалі розводили кілька вогнищ навколо ям, і їм цього вистачало, щоб пережити ніч. Мабуть, це тільки підсилило їхні дурні думки про те, що саме на нас полювали монстри. 

Та наш страх брав своє, змушуючи кожного вечора повторювати одне і те ж саме. Різак та його люди покинули нас, але все ще були неподалік. Ми йшли по їх слідах, тримаючи дистанцію, і навіть це їм не подобалось. Одного разу, коли ми підійшли занадто близько, прямо переді мною в землю влетіла стріла Різака, даючи знати, щоб ми тримались якнайдалі.

Та ми не могли забути про них, адже тільки вони знали де знаходився міст, що в цю пору року був єдиною можливістю перетнути річку. Доплисти до іншого берега в такий холод ми навряд чи змогли б, а тому треба було шукати спадок старої Імперії, побудований разом зі старовинними дорогами.

З їжею теж було не просто, і нам вдавалось знаходити лише роздерті тіла тварин, що теж потерпали від різних чудовиськ. Та потрібно додати, що тіл тих самих монстрів теж було багато. Їсти їхнє м’ясо ми навіть і не думали, тому доводилося полювати на все, що рухалося та проходило чи пролітало неподалік. Іноді вдавалося знайти собі вечерю у випаленій Юрією траві, де якась необачна тварина очікувала, поки ми не пройдемо повз.

І скоро цей процес підготовки до ночівлі нам довелося провести знову, бо темрява вже наступала. 

Я йшла по слідах солдатів, а Юрія та Ігор плентались за мною, про щось розмовляючи. В такі моменти я не чула про що вони говорять, а була повністю зосереджена на тому, що бачила, та на звуках наших кроків, щоб розрізнити поміж них можливого переслідувача.

І це не було чимось зайвим, адже вже за якийсь час за мною я почала чути ще чиїсь кроки. Вони були людськими, так само топтали траву та рвали її коли та заплутувалась на ногах. Я повільно обернулась назад щоб переконатись, що слух мене не обманював.

— Щось не так? — запитав у мене Ігор, що дивився на мене таким самим як і в Юрії поглядом. 

Так, щось точно було не так. І Юрія, і Ігор дивились із подивом саме на мою дивну поведінку, а не на істоту, що стояла між мною та ними.

Це було щось схоже на мертву низькорослу людину, із великими чорними очима. Одягнене лише в пов’язку, що звисала на стегнах, воно мало бліду синювату шкіру та зовсім не мало волосся. Ця істота витріщалась на мене, не кліпаючи та не відводячи очей. На обличчі не було емоцій, і воно було таким самим мертвим як і виглядала сама потвора. 

— Ми зупинимось тут? Вже темніє, і пора готуватись, — заговорила Юрія. 

Чи мала я сказати їм про це? Останніми днями вони й так боялися кожного шарудіння в траві, а така новина їх якщо не з розуму звела б, так точно позбавила б сну. Я протерла обличчя долонями, в надії, що так зможу розбачити істоту. Та воно нікуди не зникло, і мені на думку спала одна ідея:

— Юріє, можеш використати магічний зір та оглянутись навкруги? — я спробувала промовити це як можна спокійнішим голосом. 

І вона зробила це без зайвих запитань, напевно вирішивши мені довіритись. Та оглянувши все навколо, і навіть те місце, що цікавило мене, вона нічого так і не помітила. Після цього я поглянула на траву, чи не лишилось зайвих слідів на ній. Але хоча я і чула кроки невідомої істоти, та за нею навіть трава не протоптувалася, і там були лише сліди залишені мною. Це було дивно, адже я точно чула як рветься трава від ніг когось четвертого.

— Так, ми зупинимось тут, — сказала я та, не відриваючи погляду від істоти, відійшла в сторону, щоб нарвати трави для спалення біля сховку та підкладки, щоб не лежати на холодній землі. — Та будьте обережні, в мене не найкращі  передчуття.

Я відійшла якомога далі від своїх друзів, що теж зайнялися своїми справами. Істота пішла за мною, досі тримаючись за мене поглядом. Повільно перебираючи ногами, я дістала ножа та, вдихнувши на повні груди, приготувалась до удару. Але думки, що зародились в мені майже в останню мить, зупинили мене, і я так само непомітно вклала ножа назад.

Що якщо ця істота така ж сильна як вештиця, і я лише розгніваю її? Чи є хоч якісь шанси нам побороти сильного ворога? Воно і так лякало мене своїм виглядом та спокоєм, а те, що я навіть гадки не мала про його сили, цей страх лише посилює.