Розділ 16. Вештиця

Нам не довелося довго чекати на князівських солдатів, і вони повернулись якраз тоді, коли Юрія закінчила із моїм плечем, а я із сушеним м’ясом, що було відведене на сніданок. Їхні руки були в землі, а в деяких шкіра на пальцях була здертою.

Вони поспішали поховати тіло Блага як можна скоріше, і нам навіть пощастило, що перевертнів не заведено спалювати на багатті. Бо мені чомусь здалося, що Велезар захотів би саме такого прощання із братом, а від допомоги Юрії із її вогнем, вони б знову відмовились.

Як я і думала, Боревен постійно корчився та хапався за ребра, але до Юрії навіть не підійшов. Напевно так і чекатиме, поки не дістанеться до найближчого жерця, який милістю богів вилікує його рани. 

Лише раз поглянувши на моє плече, Боревен взявся збирати свої речі разом з усіма іншими. Взявши деякі припаси Блага, все інше вони обережно склали під дубом, що був цієї ночі для нас прихистком.

— Діано, — звернувся до мене Ігор, коли ми вже осідлали коней та очікували на останні приготування солдатів. — Давай більше не розділятись? Якщо кудись збираєшся йти, то і нас бери із собою.

Розумні слова від хлопця, якого всі завжди вважали дурнем. Напевно це був останній раз, коли я так нерозумно ризикнула своїм життям. Та хто ж знав, що пошуки зниклого закінчаться кровопролиттям?

— Добре, — відповіла я йому та направила коня вслід за вже готовими вирушати солдатами.

Все виглядало так само як і минулого дня, за відмінністю того, що тепер нас було на одного менше, а я тепер уважно дивилася по сторонах, а не плавала у фантазіях.

Ще мою увагу привернула Юрія, бо чомусь на її обличчі добре проглядався сум та роздратованість. Перевівши погляд на того, хто мав найбільший вплив на неї, я оцінила і вираз обличчя Ігоря. Очі наче у шкідливої дитини яка розуміла, що зробила щось погане, але при цьому не знала, що сказати.

Це ж треба, невже голубки посварились поки мене не було із ними?

Ми поступово віддалялись від дуба, і на заміну йому в степу так нічого і не з’явилось. Раніше я ніколи не відходила так далеко, щоб не бачити взагалі нічого крім трави. Великий Ліс завжди було видно, а тепер навіть найвищі дерева зникли за обрієм. Слабкі спалахи над лісом давали знати, що Заброда нікуди не дівся, і стояв там, де і був всі тисячі років.

Мій погляд привернули рухи в траві попереду нас — із високої трави виставилася голова оленя, що насторожено дивився в наш бік. Це був молодий самець, а отже десь поруч є стадо яким володіє найсильніший самець. Цей був худорлявим, як це часто буває восени, коли самці всі сили прикладають до пошуку самиць, іноді навіть забуваючи про їжу. Дивно лише те, що він весь час мовчав, а не ревів, прикликаючи самок.

— Хтось хоче сьогодні ввечері свіжого м’яса на багатті? — запитала я в першу чергу звернувшись до солдатів, вирішивши, що Ігорю та Юрії краще помовчати деякий час та обдумати свою проблему.

— А влучиш із такої відстані? — усміхнувшись запитав той лисий солдат із великою кількістю шрамів на голові. Що мене здивувало, адже він якраз більше всіх ненавидів мене та Юрію, але схоже, що бажання пожерти його пересилило.

— Ну і зір у тебе, Різак, не гірше нашої мисливиці, — сказав Боревен та зупинив свого коня, чому одразу послідували й всі інші. — То може обидва спробуєте пристрелити оленя? Тут кроків сто до нього, не менше. Заодно поглянемо в кого із вас із зором краще.

Мені й самій стало приємніше, коли у всіх окрім Юрії, Ігоря та Велезара на обличчях з’явились посмішки. Та хоча я і не заради забавки запропонувала вполювати оленя, я не змогла не прийняти виклик.

— Ну що, поглянемо чи твоя іграшка краще за мого лука, відьмо? — а мені вже почало здаватись, що Різак, як його кличуть друзі, не така вже і погана людина.

— Теж мені, стрілець, а може мені ще із рогатки стріляти? — кинула я в бік лисого та демонстративно сплюнула на землю, від чого він скривив обличчя. — Лук мені дайте, для такої то відстані.

Напевно арбалети не були популярними в армії князів, тому лисий не знав, що для дальніх відстаней краще підходить лук. І лук мені одразу ж дали — його протягнув мені той самий солдат, що допомагав дійти до нашого табору. Давши мені свою зброю та одну стрілу, він не впустив можливості назвати своє ім’я — Кабан, як його кликали знайомі.

Мені завжди здавались дивними такі клички замість імен, але якщо подумати, то відійшовши від свого імені, можна забути про минуле, або хоча б менше про нього згадувати.

— Кабан, давай ближче до мене, — покликав його Боревен. — Рахуй до трьох та махни рукою, бо в мене ребра досі ниють.

На диво олень весь цей час продовжував дивитись у наш бік. Ослаблість, передсмертний стан, та байдужість — до цього доводить деяких тварин бажання розмножуватись. І навіть коли Кабан підняв догори руку та взявся рахувати до трьох, він лише ліниво повертів головою по сторонах, так наче зовсім нас не бачив і не чув. Можливо, що він був не виснажений пошуком самиць, а просто хворів на щось. Та навіть в такому випадку його смерть не буде марною. Все ж краще загинути від стріли, ніж бути роздертим вовками.

Ми тримали луки опущеними, лише поклавши на них стріли, тому коли Кабан змахнув рукою, ми обидва поспішили натягнути тятиву та майже одночасно спустили її. І хоча я вистрілила першою, та я не могла натягнути тятиву так само сильно як Різак, і тому його стріла компенсувала мою першість.