Розділ 15. Дикий степ

Минуло вже декілька днів із того момент як нас врятували, і лише тоді я наважилась зайти саме до свого будинку, у свою кімнату. Речі розкидані, а все навкруги в крові. Я ледве знайшла чисте місце на підвіконні, де і сіла, щоб подумати про той вчинок. Звісно ж я не звинувачувала себе, і напевно зробила б те ж саме знову. Та чому я просто їх не вбила, як якусь свиню, а завдавала удар за ударом? Та і найголовніше запитання полягало в тому, чи це був мій вибір, чи тієї злоби, що жила в мені? В голові одразу пронеслись спогади про побиття Мілтуша, тієї птиці та навіть нещодавнього удару по Ігорю, коли ми ще були на полюванні. 

У вітальні почулись кроки двох людей, і в одвірках одразу показались Юрія з Ігорем. Ми домовились зустрітись біля будинку, але я, напевно, занадто довго просиділа тут, і вони вирішили мене шукати всередині. 

— От гади, — просичав Ігор, роздивляючись стіни та стелю заляпані кров’ю, при цьому притискаючи до себе якийсь ледь наповнений мішок. — Хіба люди здатні на таке? Це якісь чудовиська. 

Ігор не знав, що саме відбулось в цьому місці, тому його обличчя виражало лише злість. А от в кого на обличчі була посмішка, так це в Юрії, яка вже знала якусь частину правди, а до всього іншого було не складно додуматись. 

Навіть цікаво, щоб сказав про мене Ігор, якби дізнався правду про все те, що бачив. Та нехай краще це лишається секретом для нього, та і для усіх інших. 

Та от князівські солдати мене не стали б в чомусь звинувачувати. Вони й самі час від часу когось вб’ють чи виженуть кудись в поле, де на тих чекала ще страшніша смерть в таку погоду. Все через їхнього командира, що як я дізналась із їхніх розмов, втратив свою сім’ю при нападі іншого племені із Каганату. 

А паладини взагалі не проявляли до цього ніякої уваги, лише молилися постійно своїй богині та іноді ходили із якимись сувоями до лісу, нічого нам не пояснюючи. 

— То може вже підемо? Тут неможливо нормально дихати, — промовила Юрія, після чого одразу вийшла надвір. 

Я теж не стала залишатись там надовго, адже як і сказала Юрія, запах був просто жахливим. Дивно, що я стала його відчувати лише коли вона про це сказала.

Вийшовши одразу за Ігорем, я вдихнула на повні легені, стараючись забути той сморід. 

Ми вийшли за межі частоколу і пішли в те місце, де минулого разу горіли тіла. Тоді Юрія використала колоди та гілля із багаття як зброю, і без них полум’я так і не закінчило свою справу. І ми не могли залишити наших рідних, та просто знайомих, гнити тут. Не знаю яке поховання використовують в інших країнах, та тут землі Князівств, а значить — вогонь відправить їхні душі туди, куди необхідно. 

Мої рідні лежали на тому ж самому місці, але цього разу я була на диво спокійною. Не відчула майже нічого, але однаково впала на коліна перед їхніми залишками. Мені не було кому молитись, тому я пошепки звернулась до матері, батька та того дитяти, що тепер було більше схоже на вугілля. 

— Вибачте мені за те, що відібрала тіло вашої доньки. За те, що узурпувала її долю та ім’я. Але ви все ще мої батьки, і я ніколи не забуду вашу доброту.

Сказано було не багато, але я вклала в ці слова всю себе і свої страхи та спогади. Можливо, вони б зненавиділи мене, знай би вони правду про мою природу. Та для мене вони завжди будуть найважливішими людьми на всьому світі. 

Просидівши так ще деякий час, я підійшла до Юрії, що стояла з Ігорем за десять кроків від мене. Кивнувши їй, я дала знати, що закінчила з останніми словами. Тепер вже Юрія підійшла трішки ближче до того місця, але вона не збиралась говорити із Лебеком. Направивши руку в бік тіл, вона підняла стовп вогню, який перетворив на попіл все, що потрапило під нього, і вихором гарячого повітря підійняв цей попіл в небо, де вже вітер розвіяв прах людей — прах Сірих Птахів. 

Моє минуле згоріло разом із ними, і настав той момент, коли треба зробити свій перший крок у нове майбутнє. На думку одразу спала моя розмова із Юрією, коли вона пообіцяла допомогти із бабусиною аптекою. Залишалося лише сподіватись, що ми зможемо дістатись до найближчого міста вчасно, поки не настала зима. У всякому випадку, я не хотіла залишатися в Сірих Птахах довше, ніж потрібно. 

— Як ти себе почуваєш? — запитав Ігор та поклав руку на плече Юрії.

Погляд у закоханих завжди відрізняється від інших. Не те щоб я в цьому розбиралась, та очі в Ігоря навіть в такій ситуації показували радість, хоча із примішками хвилювання за самопочуття Юрії. 

— Тепер можеш за це не хвилюватись, — відповіла йому із таким самим поглядом Юрія. — Не думаю, що знову втрачу свідомість через використання магії.  

Від цього в мене з’явились якісь дивні відчуття, що змусили мене відвернутись та почати йти до будинку Беримира, де ми вже декілька днів жили. Часом мені здавалось, що вони забувають про моє існування, при цьому знаходячись поруч зі мною. 

— Діано! — Ігор окликнув мене, від чого я одразу ж зупинилась та поглянула в його сторону.

— Чого тобі? — в мене був не найкращий настрій для розмов.

— Дивись, що я знайшов для тебе в одному із будинків, — він підбіг до мене, одночасно засовуючи руку в той самий мішок, що тягав із собою. — Думаю, що ти єдина кому від нього буде користь. 

Він дістав із мішка арбалет та два десятки болтів, після чого, марно спробувавши дістати звідти ще щось, перевернув мішка та потряс його. Від такої тряски на траву випав ніж, що я вже раніше бачила.