Розділ 14. Клітка

Піддавшись ненависті, я забула про свій найбільший страх — страх смерті. Здавалося, що я була готова на все заради того, щоб жити, та вчора ми прийняли рішення, яке погубило нас.

Але коли я прокинулася у дерев’яній клітці, що стояла біля колодязя в центрі поселення, я зрозуміла, що цей страх почав повертатися.

Погода лишалася жахливо похмурою, прохолодною та гнітючою. Сонця зовсім не було видно за чорними хмарами.

Навколо звучали голоси, і спершу мені навіть здалося, що я чула знайомих людей, які щодня ходили цими вулицями. Та розуміння того, що все це лише невідомі мені слова, з’явилося в той самий момент, коли моя голова почала страшенно боліти. Я інстинктивно спробувала взятися за голову, та мої руки виявилися прив’язаними до стін клітки. Покидьки прив’язали мене так, що руки були зовні клітки, через що я не могла навіть трохи змінити положення тіла.

Серед усіх голосів почувся один, що наближався. Це йшла якась жінка, яка, обернувшись назад, щось кричала двом іншим, що залишилися на лавочці. Вона йшла з відром у бік колодязя, і здається, на її обличчі якусь мить була посмішка. Але лише до того моменту, коли вона побачила, що я дивлюся на неї. Хоча в її очах було видно ненависть до мене, вона не стала підходити до клітки й взялася набирати воду з колодязя, час від часу поглядаючи на мене.

Чому я досі жива? Адже вчора сама Юрія повбивала багатьох із них. Не може бути, що ті, хто вирізав усе наше поселення, тепер змилувалися над нами. Подумавши про це, я забігала поглядом по клітці. Хоча вона й була малою, я спершу не помітила Юрію, яка була зовсім поруч, прив’язана так само, як і я.

Схоже, що вона теж усе ще була жива, але ледь дихала й була непритомною. Її білосніжне волосся тепер було все в крові та бруді, а під лівим оком був майже чорний синець. Напевно, один із них зміг підібратися до неї та вдарив.

У клітці були лише ми двоє, а Ігор, напевно, не пережив тієї ночі. У ту мить мені здалося, що ми ще встигнемо позаздрити його долі.

— Юріє, — я злегка штовхнула її ногою. — Прокинься.

Марна спроба розбудити Юрію закінчилася лише тим, що та жінка, яка набирала воду, одразу ж вилила її на нас. Вона знову взялася набирати воду, не промовивши до нас ані слова, після чого пішла назад до будинків, залишивши нас на осінньому вітрі.

— Як почуваєшся? — почувся голос Юрії, яка прокинулася від холодної води.

Вона все ще була наче зів’яла рослина, а її голос тремтів, мов узимку, і все, що тримало її в сидячому положенні, — це мотузки на руках.

— Здається, мене вдарили сокирою по голові, та, напевно, в останній момент той покидьок відвернув лезо, — відповіла я їй, скрививши гірку посмішку. — А що з тобою? Я думала, ти їх усіх повбиваєш. І що з Ігорем?

— Думаю, що вчора я навчилася правильно використовувати магію, не втрачаючи свідомість після кількох легких заклинань. Та все ж сили покинули мене в той момент, коли я притягувала до себе одну з колод, — промовивши це, вона зробила паузу, щоб зібратися з силами. Було добре видно, що розмова давалася їй важко. — Ледь сама себе не вбила. А Ігоря я відучора не бачила, сподіваюся, що він зміг утекти.

— Ти знаєш, чому ми досі живі? — запитала я у Юрії.

Я намагалася не задумуватись про вчорашнє, адже попереду на нас чекало майбутнє, яке ще можна було спробувати змінити. Тому для початку треба було хоча б зрозуміти, чого чекати.

— Це племена Каганату, і вони ніколи не втрачають можливості принести магів у жертву своїм мерзенним богам, — відповіла Юрія, і в мене одразу виникли нові запитання.

Мені здалося, що Юрія поступово набиралася сил і вже могла тримати голову піднятою. Якби так тривало й надалі, то в нас була б можливість утекти.

— І чому вони вирішили, що я теж маг?

Вночі я не робила чогось незвичайного, лише використовувала ніж та арбалет, ховаючись за захистом Юрії. Тому мені й справді стало цікаво, чому мене прийняли за власницю магічних сил.

— Це ти мені скажи, чому це в тебе замість крові якась чорна рідина? — відповіла запитанням на запитання Юрія. — Мені, як і цим варварам, це здалося чимось незвичайним, тож не дивно, що тебе принесуть у жертву так само, як і мене.

— То якою буде наша смерть і коли саме? — я вирішила не продовжувати тему про мою кров, бо й сама мало що розуміла про все це.

— Під час навчання в університеті нам розповідали про Середземне Ханство. Про те, що вони приносять у жертву своїм богам лише магів, і що іноді вони посилають своїх людей в інші країни, щоб полювати на людей із магічними силами. Але я ніколи не чула, щоб вони так масово виходили за межі своїх земель, — сказавши це, вона трохи задихалася та зробила паузу, наче збиралася продовжити. Але вже за мить вона стиснула зуби та скривила обличчя, ніби в очікуванні чогось страшного.

За розмовою я і не почула, як позаду хтось підійшов до нас і, важко дихаючи, присів біля клітки. Обернувшись назад, наскільки це було можливо, я поглянула на нього. То був той самий виродок, що вдарив мене сокирою, і тепер він тримав у руках ніж. Та він не дивився на нас, його погляд був спрямований на наші руки. Я теж поглянула туди, куди й він, і побачила причину слабкості Юрії. Вона не була побита чи слабка від використання магії. Вони порізали їй зап’ястя, щоб магія покидала її тіло, не встигаючи відновлюватися.