2.6. Міф про Гілеан і лісовий народ

Серед усіх шістьох Архелів Гілеан найдовше дивилася на ліси. Вона бачила в них не просто дерева, що стояли в землі, і не просто зелені простори, які люди перетинали в пошуках дороги, їжі чи прихистку. Для неї ліс був живим цілим, у якому кожне дерево, кожна трава, кожна квітка й кожна невидима під землею коренева нитка мали своє місце. Дерева могли стояти самотньо, але жодне з них не існувало по-справжньому окремо від світу. Їхнє життя було пов'язане із землею, водою, сонцем, вітром і всім тим, що росло поруч.

Гілеан спостерігала, як люди приходили до лісу і брали з нього те, що їм було потрібно. Вони збирали плоди, ламали гілки, рубали дерева, будували з їхньої деревини будинки й човни, палили дрова, очищали землю для полів. І вона не засуджувала їх за те, що вони користувалися дарами світу, адже життя завжди брало щось у життя. Але дедалі частіше Гілеан бачила інше: люди починали вважати, що якщо щось може бути взяте, то воно неодмінно може бути привласнене.

Вони ставили межі на землі й називали її своєю. Вони вирубували ліси й говорили, що тепер ця земля належить їм. Вони садили дерево власними руками, а потім вважали, що від самого цього воно стало їхнім. Та Гілеан знала те, чого люди ще не розуміли: дерево могло рости завдяки землі, воді та сонцю, але не належало жодному з них. Воно не було чиєюсь річчю. Воно було частиною життя.

Саме тоді Гілеан зрозуміла, якими мають бути її діти.

Вона не стала шукати серед людей тих, хто був би гідним її дару. Вона не хотіла змінювати людське тіло, щоб зробити його ближчим до природи. Гілеан хотіла створити новий народ із самої природи, щоб її діти від самого народження знали те, що вона бачила в кожному лісі.

Тому вона прийшла до одного з давніх лісів і торкнулася його дерев.

Вона не забрала їхнього життя і не вирвала їх із землі. Вона не перетворила жодного дерева на живу істоту. Замість цього Гілеан взяла частину їхньої деревної матерії — те, що могло бути віддане без смерті, — і змішала її зі своєю силою. З цієї матерії поступово почали поставати перші тіла її дітей.

Вони були схожі на людей, але не були людьми. Їхні тіла мали людську форму, руки й ноги, обличчя та голоси, але в них відчувалося щось таке, чого не мала жодна людська дитина. Їхня шкіра була живою, а під нею текла сила, споріднена з рослинами. Їхнє волосся могло прикрашатися маленькими листками й квітами, які з'являлися серед пасом так природно, ніби завжди там росли. А коли їхня шкіра була пошкоджена, замість звичного людського запаху крові від них ішов аромат живиці та свіжої рослинної кори.

Гілеан дивилася на них і бачила не копії людей та не духів дерев. Вона бачила нове життя, яке стояло десь між двома світами, але насправді не належало жодному з них. Її діти були частиною лісу, але могли піти з нього. Вони могли жити серед дерев, а могли ступити на людську землю. Вони могли залишатися поруч із природою або пізнавати світ людей, але де б не опинилися, частина їх завжди тягнулася назад до місця, де росло життя.

Перші діти Гілеан були різними. Серед них були і чоловіки, і жінки, і спочатку ніхто не знав, яким стане їхній народ через багато поколінь. Вони вчилися ходити серед дерев, відчувати їхній стан, розуміти зміни в лісі й помічати те, що звичайна людина могла пройти повз. Вони відчували рослини так, як люди відчували власне тіло, знали, коли дерево потребує води, коли земля виснажується, а коли перша зелень готова пробитися крізь ґрунт.

Гілеан не дала їм готових правил. Вона не сказала, де їм жити, що їм дозволено робити і яким має бути їхній народ. Вона лише залишила в них частину своєї сили й дозволила самим пізнати світ. Тому перші дріади вчилися керувати рослинами поступово. Вони могли прискорити ріст молодого пагінця, допомогти дереву відновити пошкоджену гілку, змусити виноградну лозу простягнутися до світла або відчути життя лісу на відстані. Згодом вони навчилися розуміти рослини не як окремі істоти, якими можна наказувати, а як частину великого живого світу, з яким вони самі були пов'язані.

Їхня сила ніколи не була владою над природою. Вона була мовою, якою вони могли з нею взаємодіяти.

Перші діти Гілеан поступово почали залишати ліс. Дехто вирушав далеко, бажаючи побачити людські поселення, міста й землі, яких вони ніколи не знали. Вони могли говорити з людьми, торгувати, подорожувати, працювати поруч із ними й навіть залишатися серед людей на багато років. Деякі настільки звикали до людського життя, що могли здаватися звичайними людьми, якщо приховували свої незвичайні риси.

Але майже кожен із них рано чи пізно відчував тугу за лісом.

Це не була хвороба і не було прокляттям. Це було нагадуванням про те, ким вони були. Навіть далеко від рідних місць вони могли сумувати за запахом землі після дощу, за шелестом листя, за тишею між деревами й за відчуттям живого світу поруч. Тому багато хто повертався. Не тому, що був змушений, а тому, що сам хотів знову опинитися серед того, що було йому близьким.

З поколіннями дітей Гілеан ставало дедалі більше. Дріади могли народжувати дітей разом із представниками інших народів, і так їхня кров та сила входили в інші роди. Але вони мали й інший спосіб продовжувати своє життя. Дріада могла створити нову дитину зі своєї власної природи, без чоловіка, передаючи частину себе новому життю. Так народжувалися нові дріади, і їхній народ не залежав від того, скільки серед них залишалося чоловіків.

Бо з часом чоловіків-дріад ставало дедалі менше.

Ніхто не знав, чому природа обрала саме такий шлях. Чоловіки не зникли одразу, і протягом багатьох поколінь вони залишалися серед дітей Гілеан. Та поступово жінок ставало більше, і саме вони стали основою народу. Вони народжували дітей від інших народів, створювали нових дріад із власної сили й продовжували жити серед лісів, не дозволяючи своєму народу зникнути.

Люди, які зустрічали їх у лісах, не знали справжнього походження цього народу. Вони бачили жінок і чоловіків із людськими обличчями, але з квітами у волоссі, незвичною красою та дивною близькістю до дерев. Вони бачили, як рослини слухалися їхніх рук, як молоді пагони швидше тягнулися до світла, а ліси немовби змінювалися разом із їхньою присутністю.