2.3. Міф про Левкана і дітей світла

Серед шістьох Архелів Левкан найдовше спостерігав за тим, що поєднувало все живе. Він бачив, як дерево живилося землею і світлом, як річка несла воду до лісів, як тварини залежали від рослин, а люди — від усього, що їх оточувало. Для нього Нижній світ ніколи не складався з окремих речей. Усе в ньому було пов'язане невидимими нитками, і смерть одного життя могла змінити життя багатьох інших.

Левкан не хотів створювати народ, який панував би над природою. Він хотів, щоб його діти стали її частиною, навчилися відчувати її силу й підтримувати рівновагу, а не руйнувати її заради власних потреб. Тому серед людей він шукав тих, хто вже розумів цю просту істину. Це були люди, які жили поруч із лісами, річками та горами, залежали від землі, але не вважали її своєю власністю. Вони брали від природи те, що було необхідно для життя, і повертали їй турботу замість жадібності.

Саме їм Левкан вирішив передати частину своєї сили.

Перші діти Левкана були зовсім не схожі на тих ельфів, яких люди знатимуть у наступні століття. Вони були високими й стрункими, з білою шкірою, білим волоссям і гострими вухами. Їхня зовнішність здавалася майже неприродною для Нижнього світу, ніби в їхніх тілах ще залишалося надто багато світла самого Архела.

Але змінилася не лише їхня зовнішність.

Разом із даром Левкана в їхніх тілах з'явилася особлива сила — енергія, що могла надходити від усього живого й самого світу навколо них. Вона не була однаковою для кожного, але більшість його дітей відчували її через сонячне світло. Воно ставало для них не просто теплом, а джерелом сили, яке проникало в саму кров. Сонце живило їх, відновлювало і нагадувало про ту енергію, яку Левкан залишив у них.

Спочатку вони не знали, як користуватися цим даром. Левкан не дав їм готових правил і не навчив їх усіх таємниць. Він лише відкрив перед ними можливість відчувати світ, а далі вони самі почали розуміти його закони. Вони вчилися розрізняти силу землі й води, відчувати життя рослин, помічати зміни в повітрі, бачити те, що залишалося прихованим від людських очей. З часом вони зрозуміли, що їхня сила не існує окремо від світу.

Той, хто бере силу від світу, стає частиною цього світу.

Це було головним даром Левкана і водночас його найважливішим уроком.

Минали покоління, і діти Левкана почали змінюватися. Вони розселялися серед людей, жили в різних землях, пристосовувалися до різного клімату та природи, створювали власні поселення й племена. І разом із ними змінювалася їхня зовнішність.

Біла шкіра та біле волосся, якими вирізнялися перші діти Левкана, більше не були спільною рисою всього народу. Ельфи ставали такими ж різноманітними, як і люди, серед яких вони жили. Їхні шкіра, волосся, очі й риси обличчя набували різних відтінків, відображаючи землі, у яких народжувалися їхні покоління. Проте одна риса залишалася незмінною — гострі вуха, за якими навіть через багато століть можна було впізнати дітей Левкана.

Так з'явилися різні ельфійські племена. Вони могли відрізнятися зовнішністю, мовами, звичаями та місцями проживання, але залишалися одним народом. Їх об'єднувала кров, довголіття, внутрішня енергія та зв'язок із живим світом.

Ельфи могли прожити багато людських життів, але не були безсмертними. Час торкався їх повільніше, ніж людей, однак зрештою приходив і до них. Саме тому вони особливо добре розуміли ціну життя і знали, що навіть найдовше існування не може тривати вічно.

З часом серед них почали народжуватися й ті, чия сила відрізнялася від сили більшості. Сонце залишалося головним джерелом енергії для більшості ельфів, але іноді народжувалися особливі діти, здатні відчувати інші небесні сили. Для одних джерелом ставало місячне світло, для інших — зорі, рідкісні затемнення, сяйво аврори або навіть сила метеоритів, що приходили з небес. Такі ельфи були рідкісними, і кожен із них ніс у собі особливий прояв того самого дару, який колись дав їм Левкан.

Їхня сила могла бути різною, але її природа залишалася спільною: вони не створювали енергію з нічого, а були здатні приймати її від світу.

Тому ельфи ніколи не жили лише в одному місці. Вони селилися в лісах і долинах, біля річок та озер, серед гір і неподалік людських поселень. Вони могли бути самотнім племенем далеко від людей або жити поруч із ними протягом багатьох поколінь, залишаючись непомітними. Світ змінювався — і разом із ним змінювалися вони.

А потім змінилася кров інших дітей Архелів.

Після того як Всевидячий прокляв тих із Кресанових дітей, які звернули свою силу проти інших, вампіри більше не могли бачити сонячне світло. Воно стало для них болем, а тепло, якого вони були позбавлені, перетворилося на постійну тугу, яку неможливо було втамувати.

Саме тоді вони відчули кров ельфів.

У ній було те, чого більше не могли торкнутися самі вампіри, — тепло сонця. Кров дітей Левкана стала нагадуванням про світло, якого вони втратили, і тому деякі вампіри почали полювати на ельфів. Спочатку це були поодинокі напади, але згодом вони перетворилися на справжню загрозу. Ельфійські поселення опинилися під ударом, а ті, хто ще недавно жив поруч із людьми та природою, були змушені ховатися й залишати свої домівки.

Особливо важкими стали ті роки для ельфів одних земель, де вампіри почали винищувати їх заради крові. Та навіть серед вампірів знайшлися ті, хто не прийняв полювання на дітей іншого Архела.

Вони відвернулися від власних родичів і стали на захист ельфів.

Один із вампірських кланів зібрав навколо себе тих ельфів, які шукали порятунку, і почав захищати їх від інших вампірів. Так ті, хто за природою мав стати ворогом дітей Левкана, стали їхніми охоронцями. Відтоді між частиною ельфів і цими вампірами виник союз, народжений не дружбою, а необхідністю пережити час, коли сам світ став небезпечним.

Коли Левкан дізнався про те, що відбувається з його дітьми, він не міг залишити їх без захисту. Він звернувся до тих, хто ще міг допомогти, і попросив драконів та вампірів, які виступили проти своїх родичів, стати між ельфами та тими, хто полював на них. Так у найтемніші роки для дітей Левкана поруч із ними опинилися ті, від кого вони найменше могли очікувати захисту.