1.1. Міф про Створення

Спершу був Горній світ.

Був він до початку і залишиться після кінця. Не мав він ані межі, ані краю, ані дороги, що вела б від одного його кінця до іншого, бо кінців у нього не було. Не існувало там верху і низу, правого і лівого, близького і далекого. Не було там сходу і заходу, бо ще не народилося світло, яке могло б сходити, і темрява, у яку воно могло б заходити.

Не було там дня і ночі. Не було часу. Не було смерті. І не було народження.

Горній світ просто був.

І посеред нього — хоча слова «посеред» ще не існувало, бо не було сторони, яку можна було б назвати серединою, — був Той, Кого згодом назвали Всевидячим.

Не народився Він. Не був створений. Не мав початку, який можна було б назвати першим, і не мав кінця, який міг би стати останнім. Він був до всього створеного, і буде після всього створеного.

Не мав Він тіла, бо тіло належить світу, де існують матерія і форма. Не мав Він статі, бо стать належить тим, хто народжується і продовжує свій рід. Не потребував Він імені, бо ім'я дається тому, кого можна відрізнити від іншого.

А іншого не було.

Тому Його назвали Всевидячим. Не тому, що мав Він очі, і не тому, що дивився на світ так, як дивляться створені Ним істоти, — а тому, що від Нього не було приховано нічого. Він знав те, що було, знав те, чого ще не було, знав те, що могло статися, і те, що ніколи не мало статися.

Для Нього не існувало далекого, бо вся відстань була Йому відома. Не існувало минулого, бо все минуле залишалося перед Ним. Не існувало майбутнього, бо майбутнє вже було відкрите Його погляду.

І якщо навіть Горній світ не мав меж, Всевидячий не був обмежений і ним.

Бо не Він належав Горньому світу. Горній світ належав Йому.

Так було від віку, якому немає назви.

А потім з'явився Нижній світ.

Не відомо, чи було це словом. Не відомо, чи було це думкою. Не відомо, чи взагалі можна назвати це тим, що смертні називають рішенням, — бо те, що є волею Всевидячого, не потребує людського пояснення.

І сталося.

Там, де не було нічого, з'явилося щось: із безмежного виникло обмежене, і те, що досі не мало форми, вперше її отримало. Народився Нижній світ, і разом із ним уперше з'явилися напрямки — висота лягла проти глибини, далечінь відповіла близькості, і простір став таким, що його можна подолати. А за простором прийшов час.

Перший рух. Перша зміна. Світ почав жити.

Води знайшли свої русла, каміння лягло в землю, земля породила трави й дерева. Вогонь отримав силу палити, вітер — шлях, а небо піднялося над землею, поки море розкинулося між берегами. Усе, що мало жити, нарешті здобуло своє місце.

Та Нижній світ ще мовчав, бо не було кому назвати його, не було кому дивуватися його красі, не було кому боятися його темряви.

Тоді з волі Всевидячого з'явилися люди.

Вони були створені з Нижнього світу і для Нижнього світу. Їм не було даровано вічності: вони народжувалися і помирали, слабшали з роками, знали голод, холод і біль — і знали любов, радість і надію. Будували домівки, давали імена своїм дітям, обробляли землю і підіймали очі до неба, не знаючи, Хто дивиться на них звідти.

Люди не були найсильнішими серед створінь. Не були наймудрішими. Не були найвитривалішими. Але їм було даровано те, чого не мав жоден інший народ, бо їхня історія ще не була написана до кінця. Вони могли обирати. Могли любити. Могли зраджувати. Могли творити. Могли руйнувати. Могли піднятися над власною природою — або віддатися їй.

І Всевидячий бачив їх усіх. Бачив першу дитину, яка ступила босими ногами на землю, і першого старця, який закрив очі назавжди. Бачив першу молитву і першу війну, першу обітницю і першу зраду. І бачив усе, що прийде після них.

Але люди не могли побачити Його.

Тоді в Горньому світі з'явилися ті, кому було призначено стати Його служителями.

Їх було безліч. Тисячі тисяч. Мільйони мільйонів. Стільки, що жоден смертний не зміг би перелічити їх, навіть якби отримав для цього цілу вічність.

Вони спостерігали за Нижнім світом — одні стежили за рухом небесних тіл, інші берегли рівновагу природних сил. Одні бачили народження, інші смерть. Одні знали минуле, інші дивилися в майбутнє, а багато хто бачив усе одночасно. Вони знали, де падає дощ, поки на іншому кінці світу народжується дитина; знали, де людина вимовляє свою першу клятву, поки інша вже порушує останню. Вони бачили світ не так, як бачили його люди: для них не існувало однієї дороги, одного міста чи одного людського життя. Вони бачили Нижній світ цілком.

І назвали їх Архелами.

У Горньому світі Архели не мали плоті. Не мали людської подоби. Не мали чоловічого чи жіночого начала, бо те, що належить смертному тілу, не мало значення для тих, хто не народжувався і не помирав. Вони були безтілесними створіннями сили — не тілами, а сутностями, не голосами, а присутністю, не думками, а волею, що могла передаватися без єдиного слова.

Всевидячому не потрібно було говорити з Архелами. І Архелам не потрібно було питати Його про те, що їм належало знати. Між ними не було мови, не було звуків, не було жестів — була лише духовна сила, що передавала посил від одного єства до іншого. І Архели розуміли.

Тому не називали один одного ані братами, ані сестрами. Вони називали одне одного оне — словом, яке не мало статі й не знало людського поділу, словом, що означало спорідненість сутностей, народжених з однієї волі.

І так Архели служили Всевидячому. Вони дивилися. Вони берегли. Вони спостерігали. Пізнавали Нижній світ, не торкаючись його; бачили людські життя, не втручаючись у них. І знали, що між Горнім та Нижнім світами існує межа, яку не можна переступити без Його волі.

Та з-поміж незліченних Архелів були ті, кого Всевидячий наблизив до Себе більше за інших. Вони служили Йому довше. Бачили більше. Знали більше про Нижній світ. І кожен із них по-своєму дивився на створене: один бачив у людях силу, інший — свободу; хтось дивився на безкрайні води, хтось — на ліси та живу землю; хтось захоплювався крихкою красою життя, хтось прагнув пізнати межу між смертю і безсмертям.