Узбережжя поторочі

Починало сутеніти. Сонце ледве торкалось горизонту, тож  тут на іншому краю міста денна спека, що збиралась з самого ранку, плутаючись між кущами, не розігнана морським вітром,  відчувалась особливо сильно. І тим сильніше відчувалась межа. Ось щойно ти був вкутаний гарячим простирадлом, і раз – тебе висмикнули з нього, обдали кропивяно -холодною водою і викинули задихатись на сніг. За межею було холодно. Звісно не так, як буває холодно людям взимку, холодно було мені, бо замерзати я починала на рівні свого сьомого чуття.

Я прискорила крок. Чим далі від межі живого і неживого тим власне і краще. В середині погосту було «тепліше», а межу як і каплицю встановили Святі, щоб раз і назавжди позбавити можливості померлих вириватись із святої землі до живих. І, хочу сказати, що для рядових примар перепона дійсно була серйозною, але варто було на погості завести чомусь сильнішому ніж плакухи чи там смоктунці, і межа його могла б і не зупинити. Якби звісно захотів. Але вони не дуже люблять залишати свої могили. Бо навіть тут за межею знають – вони снують у вічності допоки не витикаються за огорожу цвинтаря, а там за огорожею якщо попадешся, то тебе або розвіють Святі, або зжеруть сильніші.

Світлана визирнула з-за надгробку, метнулась до мене, і таки успіла присмоктатись, поки я зібралась з думками і дала їй відсіч. Але її зеленушний ореол все ж засяяв сильніше. Я часто дозволяла їй ці маленькі пустощі – почуття провини перед нею давило на мою совість. У мертвих совісті не має, але розбиратись в тонких переплетіннях почуттів живих – їх єдиний спосіб вижити.

• Що там нового за межею? – розгладжуючи складки весільної сукні запитала Світлана.  Я знизала плечима, мені її чемність – як їй новини ззовні – ні до чого. – Мовчиш, як води в рот набрала. Ну й грець з тобою.
• Тут у вас що? – не звертаючи увагу на її випад, запитала я, всі нападки її і їй подібних лише спосіб витягнути з співбесідника емоцію. Емоції люблять плакухи. Емоції вони як обривки солодкої вати вкутують людину, відриваються, пливуть за вітром, а плакухи їх збирають. З слабкої емоції не сильна пожива, але таку поживу зібрати легше, ніж смоктунцям вичавлювати з жертви життєвий сік. Світланка не гребує ні тим, ні іншим.
• У нас спокійно, а у вас я чую щось затівається. Я аж сюди відголоски ловлю – десь там сила виплескується: смерть, біль.. ммм.. Наші збираються тоді на межі, я й сама ледве противлюсь.

Поторочі  добре відчувають такі речі. Саме тому після минулого року я ледве випросила Святого Луку не упокоювати їх, а залишити погост як був. І саме з минулого року я взяла за правило обходити цвинтар – щоб бува не завелось чого як в той раз.

Світланка раптом зарябіла, видно було що її щось кличе, щось таке, що вона ледве втримується, щоб залишитись біля мене.

• Що трапилось? – різко питаю я, про всяк випадок  дістаючи кривий розкладний ніж, і натискаючи кнопку викиду леза, але  не зводю очей з привида. Всі знають, що від поторочі найкращий засіб – замовлена сталь, а мій ножичок ще й посеребрений. Світланка мотнула перетянутою дротом шиєю, вказуючи в глиб кладовища, її іпостась рвалась кудись і видно тільки моя сила втримувала її поруч:
• У нас гість. Давай, хутко туди,  бо нічого не  залишиться!

І ми зірвались на біг. Побоюючись мене Світланка не сміла пропадати, а справно вела мене в сторону гостя. Вона швидко  пливла над горбиками землі, проходила крізь кущі, денного світла ставало все менше, і Світланка ставала все помітнішою – фосфорно-зелений силует нареченої. Потім я й сама побачила зелене світло. І побігла ще прудкіше, міцно стискаючи правою рукою ніж. Під ногами хрустіли гілки і засохлі квіти, я перестрибувала могили і шипіла від злості, натикаючись на ковані грати огорожок, для Світланки вони не робили перепони, мені ж довелось їх оббігати, подекуди продираючись через кущі бузку чи гадської шипшини (хто тільки придумав садити її тут?!),  мабуть,  нитки злості, схожі на паклю,  відлітали від мене, але ніхто не спішив їх підбирати,

Зелене сяйво значило одне – вся місцева нежить злетілась в купу. Там відбувалось щось недобре, і по спині у мене побіг холодок, як минулоріч, коли ми із Лукою ловили тут упиря. Захекана, спітніла, я влетіла в саму гущавину, і різко встала. Обліплена плакухами, які нещадно відбивались від смоктнців, біля старої яблуні стояла дівчина, і від неї як від веретена розходились в різні боки сірі,  як брудна вата, емоції горя, а в руках у неї була мотузка, ота проста мотузка для білизни з дешевих магазинчиків типу «все по 5». Старі і молоді плакухи ніжно пестили її руки, щось нашіптуючи до вух, гладили плечі, і вона покірно кивала чи то їх нашіптуванням, чи сама своїм думкам, розмотуючи мотузку.

Я кинулась до неї, не очікуючи спротиву від нежиті, і наштовхнулась на їх шипіння, якась з примар спробувала схопити мене за руку, і зап’ястя обдало холодом, інші розлючені, роздратовані і голодні кинулись як одурманені на мене, не думаючи про небезпеку, забувши про обережність. Так ведуть себе звірі, що почули кров. Їм вже немає різниці на кого кидатись, лиш би вгризтись зубами в соковиту плоть і наситити нутро гарячим наїдком.   Я змахнула ножем, і найближчий смоктунець розвалився на двоє, розсіюючись в туман, інші лише зашипіли і кинулись скопом. Лівою рукою я сягнула кишені, достаючи пакет порошку, часу розв’язувати його в мене не було, я рвонула зубами поліетилен і сипонула широким змахом сірий порошок в гущавину нежиті. По погосту пронісся крик – ті кого зачіпала сіра пилюка вмить залишались без доброї частини примарного тіла,  і це було боляче. Вони кинулись до мене цілячи в очі, які я затулила лівою рукою, і тепер на осліп махала священним ножем, на мить відчуваючи як він досягає цілі – ніби входить у воду, позбавляючи чергового привида права на існування.