Уявний друг

Розповісти вам як ми познайомилися? Усе було дуже просто, навіть буденно. Вона сиділа на автобусній зупинці, ховалася від дощу.  Була сумною і мені захотілося її розрадити. 

– Привіт, мене Саша звати, йдемо гуляти, дощик зовсім теплий. 

І ми пішли. Знявши туфлі шльопали босими ногами по вологому асфальту, підіймали кінчиками пальців фонтани бризок у калюжах і реготали. 

Аліса була чудовою. Такою як завжди хотілось  бути мені. Я ніби знайшла саму себе. 

З того самого дня ми з Алісою були нерозлучні. Як же багато в нас виявилося спільного! Нарешті в мене з'явилася подруга яка не критикувала мої вбрання і не крутила пальцем біля скроні коли я їла огірки з медом. Любила ту саму музику, що і я, сміялася над моїми жартами і закінчувала мої фрази. 

Аліса розповідала мені про своє дитинство, ділилася таємницями і радилася зі мною по всіх питаннях. А я завжди була рада вислухати та допомогти. Про себе я майже не говорила,  не згадувала свого колишнього життя. Навіщо мені минуле в якому немає Аліси?

Вона тягала мене на виставки і концерти, а я долучила її до спорту. В ранці ми бігали в парку, а потім з насолодою пили лате з м'ятним топінгом. 

Аліса і тут поділяла мої смаки. Це були найвеселіші та найнаповненіші часи мого життя. 

А потім Аліса зникла. Перестала дзвонити й писати, не відповідала на повідомлення. Я була у відчаї. Раптом усвідомила, що в нас нема спільних знайомих. Що вона ніколи не знайомила мене з друзями та родичами. 

Я шукала її п'ять днів. Довгих, дуже довгих, нескінченно довгих п'ять днів.

Знайшла.

Аліса лежала в лікарні. Психіатричній. 

Побачивши мене, подруга дуже зраділа але усмішка швидко змінилася гримасою переляку.

– Сашка, вибач але мені не можно с тобою розмовляти. Інакше мене взагалі звідси не випустять. Вони кажуть що у нормальних людей уявних друзів не буває і це треба лікувати. 

Я злегка сторопіла. 

–Яких ще уявних друзів?

– Ну таких як ти. Сашуль, не ображайся, не можу більше с тобою розмовляти, краще тобі піти. 

У палату увійшла медсестра. Я мимоволі сховалася за щільними шторами. Жінка зробила Алісі укол і вийшла. 

– До речі ти могла й не ховатися, вони все одно тебе не бачать.

Аліса дивилася на мене своїми сірими оченятами вочевидь не розуміючи, що коїться зараз зі мною. 

Знову скрипнули двері. Молоденька санітарка принесла вечерю. Я не поворухнувшись стояла посеред палати. Дівчина не звернула на мене жодної уваги. Коли вона рушила до виходу я стала в неї на шляху. Санітарка просто пройшла крізь мене, тільки здригнулась наче від холоду. 

Покинувши лікарню я повільно брела містом..

Ні! Цього не може бути! Я плід уяви?

Маячня.

Раптом мною оволодів гнів. Мене немає?!

А ось вам! Я з розгону штовхнула урну повну сміття. По асфальту розлетілися банки, порожні пляшки, зім'яті пакети. Як я змогла це зробити, якщо мене немає? А може я існую тільки коли Аліса думає про мене? А що буде зі мною коли вони її "вилікують" ? Де буду я? Кім буду Я? Для КОГО буду Я?

Відчай накрив мене. Я не розуміла як жити далі, а головне навіщо? На обличчі з'явилася гірка усмішка. Адже я навіть не зможу накласти на себе руки, мене і так не існує. 

Тепер зрозуміло щому я не пам'ятаю свого минулого. Його просто немає! Втім як і майбутнього. Адже майбутнє є тільки у справжніх людей. Таких як Аліса і там немає місця вигаданим персонажам. Я повинна відпустити її. Якщо приходитимо до неї знову і знову мою дівчинку назавжди замкнуть у цій психушці. 

Я незнаю де була раніше, чим жила, що відчувала, але я точно не зроблю нічого, що зашкодить Алісі. Нехай вона забуде мене, головне щоб не втратила себе. 

Вулицею йшла дівчина. Її тоненька фігурка, віддаляючись, наче розчинялася в повітрі. Поки зовсім не зникла.