Розділ 1

Закладка відшукалась досить швидко – маленький сірий прямокутник, складений і запханий в проміжок між цеглинами будинку – там, це розкришився цемент. Ліно поспішно розгнорнула папірець. Адреса в старій частині міста.

Азарт спалахнув і пригас, неспокійним вогником тліючи всередині. Не зволікаючи, Ліно застрибнула у міні-флайку і ввела адресу у навігатор. Центр, фонтан – цілком логічно і не викличе підозр, якщо раптом хтось перевірятиме.

Об’єкт відшукався просто – кілька поворотів бруківкою, калюжа перед входом, вінтажно облуплена штукатурка. Ліно штовхнула двері.

Всередині крамничка нагадувала щось на зразок ломбарду з кислотним баром за стійкою. Коктейлі дещо отруйно світились у напівтемряві.

- Вітаю... – сказала кудись в простір.

- Обирати можна лише одну річ. В тебе двадцять хвилин, – обізвався голос з кутка приміщення. Чоловік років сорока, худий і неголений, не встаючи з крісла-гойдалки  обвів приміщення рукою. Гойдалка рипнула.

Ліно поспішно кивнула і почала квапливо озиратися. Стіни, увішані незрозумілими артами, полички, заставлені сувенірами, статуетками, підсвічниками... де ж воно?! Саме те, що подарує сенс, покаже шлях...

Вона підняла руку і провела перед собою, не торкаючись речей. Тут. Холод бридким язиком мазнув по долоні, нагадуючи, і щез. Де...

От. Старі окуляри. Навіть не стимп-панк – просто кругла мідна оправа і пошкарябані скельця з малюнком. Можливо,  в неї навіть вистачить грошей, щоб купити...

Обережно, щоб не зачепити сусідні експонати, вона простягнула руку і витягла окуляри за дужку між скельцями. Покрутила в руках.

- Двадцять долс, - повідомив голос з кутка.

Нічьо ссобі. Ну, тоді так...

Ліно розправила дужки і одягла окуляри. В першу мить все попливло і вона озирнулась через плече на продавця. Та тепер до нього було метрів двадцять по білій мармуровій підлозі, на яку потоками падало світло з високих вікон, уставлених зеленими вазонами. А скляні двері – на відстані руки. І в цій реальності окуляри були на ній, тобто – її. Ліно штовхнула двері і вийшла назовні. Широкий тротуар і Набережна з високим голубим небом ледь встигли блимнути перед очима, як Ліно міцно замружилась і відкрила очі вже у підземному тунелі. Дорогу через рівні проміжки освітлювали багаття, а по центру проїжджої частини йшли два ряди рельс. Великі подушки іржавого моху лежали в будь-яких місцях, прикидаючись комфортними і безпечними. Потрібно було зробити ще зо два переходи, і Ліна глибоко втягнула сире повітря. Ще кілька кроків, закрити очі – і степова дорога прогнулась під нею спиною кота. Сонце огортало маревом сухе бадилля, рожеве небо пестило очі незвичними відтінками і Ліно підстрибнула від захвату і полегшення. Нарешті! Ще один... Відігнала легенький неспокій, що бринькав лапкою десь всередині, шарудів – все одно.  Замружилась – і виринула у Пост-Ак.

 Ліно на мить задерла голову до сірого вологого неба, стріпнула коротким волоссям, озирнулась. Тут було сіро, депресивно і саме так, як і мало бути. Дно світу було виснажене і лежало нижче багатошарових іллюзій.

- Не думав, що ти повернешся цього разу, - сказав Сет. Він стояв коло входу у бункер і намагався відчистити чоботи від товстого шару болота.

- Я завжди повертаюсь.

- Вражаюсь, як у тебе вистачає сили волі, - буркнув Сет, але Ліно відчувала, наскільки він насправді радий.

Всередині було тепло і пахло пригорілим хлібом і грибами. Вони позбавились громіздких плащів, чобіт, а Сет зняв наплічник.

Ліно поставила кип’ятитися чай і заходилась наводити лад. Сет не заважав, а після вечері підійшов сам і міцно обійняв. Ліно завмерла, втискаючись у тепло і запах рідного тіла. Її руки обвили талію Сета, а ніс уткнувся у ключицю. Саме він був основою всього – і нескінчених райдужних шарів і твердого сірого Дна.

Набагато пізніше, коли вони лежали, сплівшись руками й ногами і сон нарешті наважився наблизитись, Ліно вкотре сказала:

- Мені це було потрібно. – Обоє знали, що вона говорить про ілюзії, в яких ходила останні дні. – Ти міг би теж піти зі мною...

- Я не настільки стабільний.

Колись, коли вони були ще підлітками, в школі їх вчили ходити у «вуалях», шукати вузлові точки змін. Колись, на руїнах світу, мріяти – це був шанс жити. Над твердою основою здійнялись кольорові небеса уявних світів. Але творці ілюзій самі в них загубились, розчинились у власній уяві. І стало дуже важливим вміти знову повертатися на Основу, Дно. Знаходити шлях і набиратися сил, ставати матеріальним.

Сет був дуже важким – він не відлучався з Дна вже багато років. Ходити йому було небезпечно: занадто яскрава уява. Ліно ж вдавалось повертатися з найвищих шарів. Але якорем – завжди був Сет. Вона пригорнулась ближче і заплющила очі.