Розділ 47

ЛЕНЗ

Я повільно розплющила очі. Яскраве світло боляче вдарило в них. Голова розривалася від болю. Я озирнулася. Довкола були білі стіни. Я була в лікарні.

Мама сиділа біля ліжка. На іншому стільці обережно лежала коричнева куртка. Його куртка.

Сльози проступили на очах, і я тихо схлипнула. Будь ласка, нехай це буде лише сон.

Рука матері лягла на мою.

— Ти отямилася, – вона полегшено посміхнулася. — Як ти почуваєшся?

— Щ-що сталося? – я не впізнала свого власного голосу.

— Ти потрапила в аварію. Водій вантажівки не впорався з керуванням.

Леві. Ні. Він не міг загинути.

— Там був ще хтось?

— Ні.

— Був! Мене відштовхнули! Леві мене відштовхнув! Він… Він… – я задихалася від ридань.

— Нікого не було, Ленз.

— НІ! ТИ БРЕШЕШ! ВІН ТАМ БУВ! ЛЕВІ!

Мій крик і сльози пронеслися всією лікарнею. Мати намагалася мене заспокоїти, але я не могла. Не могла.

Леві!

Ні-ні-ні. Він був тут. Він не зник! Я бачила його кілька хвилин тому. Це неможливо!

Батько забіг до палати разом із лікарями. Я намагалася вирватися з їхньої хватки. Укол заспокійливого змусив світ знову потемніти.

***

З кожним пробудженням я не переставала кликати Леві. Біль усередині повільно нищив мене. Усвідомлення реальності розбивало й не дозволяло вдихнути. Кожна моя істерика закінчувалася заспокійливим і стурбованими поглядами батьків.

Я хотіла заснути й знову опинитися на тому березі. Хотіла знову побачити його.

На третій день я повільно заспокоювалася. Принаймні, використала маску, щоб переконати в цьому дорослих. Мої крики та істерики могли лише погіршити ситуацію, тому я почала грати роль. Стала тією, якою хотіли бачити мене батьки.

Мій вираз обличчя більше не показував жалю чи смутку. Лише всередині я почувалася мертвою. Кожна секунда, кожен вдих і кожне пробудження без Леві розривали мене на шматки.

Новорічні свята пройшли повз мене. Поки всі святкували, я носила мовчазний траур.

Коли вся ця метушня мені остогидла, а батьки нарешті покинули мою палату, щоб поговорити про виписку, я тихо вийшла в коридор, накинувши на себе куртку. Вона все ще пахла ним.

Повільними кроками я дійшла до сходів і піднялася на дах. Нагорі була облаштована невелика зона відпочинку. Через зимову прохолоду, яка тільки посилилася, людей не було. Я ігнорувала холод і оніміння в руках.

Спершись на перила, що слугували обмеженням для безпеки, я дивилася на безкрайнє небо та місто, яке простягалося попереду. Я не уявляла, що мені робити далі. Усі мої плани та мрії більше не мали значення, бо все це я хотіла пройти разом із Леві. Я тихо зітхнула.

— Я знав, що знайду тебе тут, – знайомий голос пролунав позаду.

Обернувшись, я побачила Кевіна.

— Що ти тут робиш? – сказала я, повертаючи погляд назад до неба.

— Прийшов навідати тебе. Хіба це не очевидно?

Він накинув на мене ковдру. Товстий матеріал не дозволяв холодному вітру пронизувати мене.

— Твої батьки скоро влаштують справжній погром через твоє зникнення. Там така метушня.

— Не можу там більше сидіти. Забагато уваги й людей.

Кевін став поруч зі мною, поглянувши в тому ж напрямку.

— Ти ж знаєш, що я завжди тут для тебе?

Я лише кивнула. Тиша не була гнітючою. Навпаки, кожен відчував цей момент. Я – свою нову реальність, а Кевін… важко сказати, про що саме він думав. Але він точно розумів: я вже не буду такою, як раніше.

— Я вмовив батька дозволити мені вступити в академію.

Я поглянула на нього. Не секрет, наскільки це було для нього важливо. Мені хотілося щиро порадіти за друга, але я не мала на це сил.

— Це чудово, — сказала я тихо й спокійно.

— Квітко?

— Що?

— Довірся мені. Розкажи, що сталося.

— Це складно, Кевіне і… божевільно.

— За це ти мені й подобаєшся, – він злегка посміхнувся. — Твоя дивакуватість, завзяття і божевілля роблять тебе тією, ким ти є. Не уявляю свою подругу Ленз без цього.

Я злегка посміхнулася. У цій реакції було все: сум, біль і крихітне полегшення. Прийняття. Беззаперечне й тихе. Саме це мені було потрібно. І я знала, що Кевін повірить кожному моєму слову.

Тож я почала свою історію з самого початку.