Розділ 44

ЛЕНЗ

25 грудня 2015 року

 Минали тижні. Я більше не турбувалася щодо матеріалізації Леві. Він поступово відновлювався. У нас відновився ментальний зв’язок. Це було корисно за присутності батьків. Леві був видимий лише тоді, коли торкався речей, які належали мені.

Єдине, що не змінилося, – це те, що фізичні дотики більше не впливали на його видимість. Я не знала, що це означало для нас. Хоча наразі це лише допомагало проводити час разом і не боятися, що хтось нас зловить. Леві міг покидати територію будинку лише зі мною – так він не втрачав сили. Поступово все приходило в норму.

Почалося навчання, під час якого я проводила багато часу з Кевіном, Енні та Алексом.

Сара перейшла на домашнє навчання. Стейсі виписали з лікарні, але тепер їй потрібно відвідувати психіатра. Моя подруга часто проводила з нею час. Спільна втрата їх об’єднала.

Я не знала, як справи у Люсі, але вірила, що дівчинка користується порадами свого старшого брата і дає собі раду з Томом та батьками.

Час від часу я сиділа на перервах із Кевіном і шукала спосіб перемогти демона долі та часу. Чи були наші пошуки продуктивними? Ні, але я не збиралася здаватися. Він не отримає мою душу.

Жахіття більше не турбували ні мене, ні Леві. Тепер ми могли спокійно насолоджуватися життям, у якій би формі воно для нас не існувало.

Настало Різдво. Я ненавиділа свята до цього. Тепер думка про святкування з Леві гріла душу. Кожен день разом із ним був для мене цінним.

Я витратила кілька днів на пошуки ідеального подарунку. Мені хотілося повернути йому частинку того, що пробуджувало в ньому проблиски життя. Тим паче я помітила, як Леві часто заглядає на вітрину магазину з музичними інструментами. Тож я подбала про це. Мені вже кортіло побачити його реакцію.

Вулиці довкола були прикрашені новорічними вогниками, вінками та різними іграшками. Я витягла Леві до міського парку, де на період свят відкрили ковзанку. Це було ще одне наше побачення з сотні тих, що ще були попереду.

Ми сиділи на лавці і дивилися на невелику кількість людей, які були на льоду.

— Пам’ятаєш, як ми так само каталися?

— Здається, це було в минулому житті, – відповів він.

— Давай знову спробуємо?

— Як ти собі це уявляєш? Мене ж не видно.

— А кому це потрібно? Головне, що я тебе бачу.

Я взяла його за руку і повела на ковзанку. Завдяки моїй силі бажання я створила ковзани для Леві. Тримаючись за руки, ми повільно ковзали по крижаній поверхні. Мені було байдуже, наскільки дивно я зараз виглядаю для інших, бо в цей момент я була найщасливішою людиною.

— Тільки не впади, – сказав Леві. — Хоч ми і відчуваємо дотики одне одного, але підхопити я тебе більше не можу.

Я лише посміхнулася. Тепло його долоні зігрівало мою. Ми каталися, поки ноги не почали гудіти від втоми. На вулиці повільно падав сніг. Це рідкість для цієї місцевості.

Моя утеплена сорочка не захищала від зимового холоду. Я потерла плечі, розганяючи тепло по тілу. Леві мовчки зняв свою куртку і накинув на мене. Тепло огорнуло мене. Так було набагато краще. Я посміхнулася йому з вдячністю.

Ми йшли заповненими вуличками. Леві знову заглянув до вітрини з інструментами. Я лише ширше всміхнулася.

— Будеш грати мені перед сном? Я трохи вивчила текст твоєї пісні.

Він поглянув на мене.

— Ленз, ти…

— Саме так, – гордо заявила я. — Твій подарунок скоро доставлять.

Він міцніше стиснув мою руку. Блакитні очі не відривалися від моїх.

— Я кохаю тебе, – сказав Леві.

— І я тебе кохаю.

Тримаючись за руки, ми вирушили додому. Людей ставало все більше. Натовп тиснув з усіх боків. Хтось поспішав і розштовхував інших.

Не відпускай мою руку, – пролунав голос Леві в голові.

Я пробиралася крізь натовп, аж раптом хтось сильно штовхнув мене. Ледве втримавши рівновагу, я відступила на дорогу. Де Леві? Я озиралася з боку в бік, шукаючи його. Він не міг піти далеко.

Звук гальм і крики людей гучно пролунали довкола. Я різко обернулася і побачила, як велика вантажівка летіла прямо на мене. Ноги завмерли, тіло почало тремтіти. Я хотіла втекти, але кінцівки просто не слухалися.

ГРА ТІЛЬКИ ПОЧАЛАСЯ.

Щось сильно знову штовхнуло мене. Я впала на дорогу, боляче вдарившись головою. Підвелася і озирнулася. Неподалік лежала перевернута вантажівка, а поряд було тіло. Невже я померла і стала примарою? Але, прийшовши до тями, я придивилася і побачила Леві.

Ні. НІ. Ні-ні-ні.

Я швидко підбігла до нього і впала на коліна. З його рота невпинною цівкою текла кров.

— Леві… Ні, що ти накоїв! – я кричала, поклавши його голову на свої коліна.

— Я повинен був тебе врятувати. Пробач, коханнячко…

— Ні-ні-ні!!!