Розділ 42

ЛЕНЗ

День повільно перейшов у ніч. Погода за вікном наближалася до урагану. Вітер зривав гілки, а дощ не переставав лити. Грім і блискавка панували в небі.

Я сиділа на підвіконні і спостерігала за хаосом надворі. Погода сьогодні була віддзеркаленням мого внутрішнього стану.

Я розповіла Кевіну все, що знала про Темряву. Хлопець слухав і жодного разу не засумнівався в моїх словах або, можливо, він просто добре приховав свій скептицизм. Та чомусь я довіряла Кеву. Від цього ставало трохи легше. Приємно не тримати все в собі. Я не розповіла йому про Леві. Не хотіла. Але все інше щодо Кроуфорда не приховала.

Завивання вітру та дрібні краплі дощу по склу поступово занурили мене в сон. Тіло і розум нарешті розслабилися.

Ленз…

Я тут.

Впусти, будь ласка.

Коханнячко…

Знайомий голос пролунав у голові. Я різко розплющила очі. Погляд блукав кімнатою. Нічого. Невже мій власний розум почав знущатися наді мною? Кімната була занурена в нічну темряву. Порожня, так само як і я.

Грім змусив мене здригнутися. Він ставав сильнішим. Здається, лунає прямо над будинком.

Я тут…

Почуй мене, будь ласка…

Я міцно заплющила очі. У грудях боляче стискалося.

— Я чую тебе, – сказала я тихо вголос.

Волога виступила на очах.

Щось тягнуло мене вниз. Тихими кроками я спустилася на перший поверх. Будинок був занурений у тишу. Лише спалахи блискавки час від часу освітлювали простір.

Ленз…

Я обернулася до входу. Кінцівки похололи. Ноги здавалися онімілими, коли я потягнулася до ручки. Затамувавши подих, я повільно відчинила двері.

Вітер і вода вдарили в обличчя, змушуючи на мить примружитися.

А потім я підняла погляд і застигла. Очі розширилися. Легені вперше почали дихати так, ніби їх не стискали ланцюги. Серце забилося, і в грудях не було порожнечі.

Я вибігла на вулицю, ігноруючи шторм.

Леві стояв прямо переді мною, неподалік ґанку. Я не вірила своїм очам.

Ноги несли мене до нього, але я різко зупинилася просто перед ним. Рука невпевнено торкнулася його. Сорочка була брудна, закривавлена, місцями розірвана.

— Ти справжній? – сльози стікали по щоках.

— Наскільки це можливо для уявного хлопця, – тихо сказав він.

Я посміхнулася крізь сльози і кинулася йому в обійми.

Дощ промочив мене з голови до ніг, але я не звертала уваги. Мені було байдуже, що надворі холодно. Чхати я хотіла на тонку піжаму та босі ноги. Він повернувся. Мої руки міцніше стиснули його талію. Я вдихала знайомий аромат хвої і сандалу.

Мій Леві.

Все інше могло просто зникнути, вибухнути, померти. Я була повністю поглинута цим моментом. Були лише ми вдвох – і цього було достатньо.

— Ти вже вся промокла, – тихо сказав Леві, притискаючи мене до себе. — Ходімо додому.

Додому. Леві був моїм домом.

Я тихо прокралася з ним до сходів і обережно зачинила двері. Піднявшись у кімнату, Леві сів на ліжко. Він був виснажений. Ми обидва були промоклі до нитки.

— Я знайду тобі змінний одяг.

— Не потрібно. У мене немає більше сил. Я це відчуваю. Ми повернулися до того, з чого починали.

Я сіла поруч із ним. Моя рука повільно провела по його плечах, грудях. Одяг поступово висихав. Бруд і плями крові зникали. Долоня торкнулася його обличчя, і дрібні рани повільно затягнулися. Сила щирого бажання.

Леві поглянув на мене. Наші погляди перетнулися. Блакить його очей знову мала той яскравий блиск. Я повільно нахилилася і торкнулася його губ.

— Я так сумувала, – прошепотіла.

— Я теж, коханнячко… я теж.