Розділ 40

ЛЕНЗ

31 листопада 2015 року

Я різко розплющила очі, важко дихаючи. Знайшла. Підірвавшись з ліжка, поглянула на годинник. Ледве за опівніч. Минулого разу поїздка на автобусі зайняла весь день — майже вісім годин дороги. На машині туди доїхати теж не варіант. Мені потрібно бути там якнайшвидше. Я перевірила карти й побудувала маршрут.

Сьогодні я або помру, або переможу.

Швидко переодягнувшись у теплий спортивний одяг, я зав’язала волосся у хвіст. Відчинила вікно. Чудово, збирається на дощ. Чи це поганий знак? Абсолютно. Чи зупинить мене це? Абсолютно ні.

Я обережно перелізла через вікно. Поверхня стіни була слизькою. Повільно ступала на кожен виступ. Майже здолавши перешкоду, моя нога підсковзнулася на передостанньому виступі. Я боляче впала на спину. Леві немає поруч, щоб вчасно підхопити, але скоро я це виправлю.

Намагаючись не шуміти, я повільно викотила мотоцикл на дорогу. Абсурдна й божевільна ідея. Леві мене вбив би, якби побачив це зараз. І я дозволю йому це, щойно він повернеться до мене.

Я не турбувалася через шум. Повернула ключ, увімкнула першу передачу й, повільно відпускаючи зчеплення, як мене вчив Енді, завела мотор. Головною вулицею я їхала повільно, налаштовуючись на дорогу. Закріплений на кермі телефон прокладав маршрут.

Як тільки я виїхала з найближчих районів, додала газу. Вулиці змінювалися одна за одною, доки заселені провулки зовсім не зникли.

Коли колеса виїхали на безлюдне шосе, я перемкнула передачу й додала швидкості. З мінусів – було темно, і дорога ставала вологою від легкого дощу. З плюсів – не було машин і людей. Сподіваюся, копи не вичікують за якимось поворотом.

Виїхавши з міста, я їхала на максимальній швидкості, яку могла вичавити з мотоцикла. Чи було страшно? До біса. Але в голові крутилися спогади зі сну. Я повинна бути там, поки ще не пізно.

Небо затягнули темні хмари, а дощ ставав сильнішим. Погода ніби попереджала про небезпеку.

Їхати без зупинок кілька годин поспіль було виснажливо. Руки стискали кермо, намагаючись утримати контроль. Через чотири години я виїхала до знайомих зелених пагорбів. Тепер вони були теплих осінніх відтінків. Трава місцями пожовкла, а в тіні хмар усе виглядало більш сірим і похмурим. Таке враження, ніби з цього місця повільно висмоктували життя.

Вдарив грім, і я ледь не здригнулася. Я зупинилася на стоянці внизу пагорба. Дощ починав лити, як з відра. Я заховала мотоцикл під навісом. Одяг і волосся були мокрі наскрізь.

Ставши на ноги, я зрозуміла, наскільки замерзла. Пальці ледве рухалися. Диво, що я доїхала без пригод.

Я почала підніматися пагорбом. Навчальний центр височів на вершині. З цим темним небом він виглядав, як будівля-привид.

Мені потрібно пробратися всередину, не привертаючи уваги. Я тихо підійшла до центрального входу і зазирнула всередину, та нікого не побачила. Обійшовши корпус, заглянула у всі вікна. Жодної душі.

Я повернулася до входу і смикнула за ручку. Двері відчинилися. Настільки просто? Я глибоко вдихнула і зайшла всередину. Моторошна тиша огорнула все довкола. Можливо, охоронець відійшов у вбиральню? Дідько, сподіваюся, що сьогодні не патрулює містер Ділдсен. Не гаючи часу, я повернула в один із коридорів, що вели до центральних сходів.

Я оглядалася по сторонах, здригаючись від кожного звуку, та в будівлі було чути лише мої кроки й грім. Невже я тут сама? Піднявшись на другий поверх, я побігла в кінець коридору.

Усі ці дивні видіння в бібліотеці не були моєю вигадкою. Це було насправді. Недарма Кроуфорд здавався мені моторошним і небезпечним.

Я різко зупинилася. Там, де мали бути великі двері бібліотеки, була стіна. Ніби тут ніколи й не було входу. Я почала панікувати. Ні, тут точно була бібліотека. Думай, думай, думай.

Потім я згадала Кевіна і його жагу до пригод. Ніколи в житті я так не хотіла комусь подякувати, як Кеву.

Різко розвернувшись, я побігла назад до сходів. Пробігала поверх за поверхом, поки не опинилася на останньому. Різко повернувши в коридор, я полегшено видихнула, коли побачила знайомі двері оранжереї.

Рано чи пізно я доберуся до тебе, покидьку.

Я пройшла вглиб оранжереї, повз дерево і зайшла в маленьку комору. Двері льоху знову були там. То це вхід до твого лігва?

Я потягнула на себе маленькі двері й стрибнула вниз. Темний кам’яний тунель простягався переді мною. Той самий лабіринт, що і в жахіттях. Я більше не боялася.

Я крокувала тим самим маршрутом, що й минулого разу з Кевіном. Діставшись до сходів, спустилася до другого льоху. Чи чекає Темрява одразу нагорі? Я важко ковтнула.

Я штовхнула двері й вилізла нагору. Довкола було темно. Навіть натяку на світло не було. Погода за вікном зробила бібліотеку ще похмурішою.

Мої кроки луною розносилися залою. Дійшовши до центру, я повернулася до стійки. Високий худорлявий чоловік із довгим чорним волоссям, зібраним у низький хвіст, дивився прямо на мене. Його бліда шкіра та гостра посмішка – єдине, що вирізнялося в тінях.

Він залишився у людській формі?