Розділ 39

ЛЕНЗ

Я лежала і не відривала погляду від стелі. Мені ніяк не вдавалося заснути. Емоції від пережитого дня переповнювали мене. Останнє, що мені було потрібно, – це бісове безсоння. Особливо, коли мені дійсно необхідно заснути.

Минали години, і відчай наповнював мене. Що мені робити? Якщо я потраплю в пітьму, то як знайду демона?

Він завжди спостерігає.

Я заплющила очі й зітхнула.

Кімната зникла. Чорний непроглядний простір знову оточував мене. Цього разу я не тікатиму. Повільними кроками я йшла вперед, ігноруючи тремтіння та холод. Я відчувала, що він десь поряд.

Мої кроки ставали гучнішими. Я знову озирнулася. Все ще нічого, та тепер кожен мій рух лунав у просторі. Довкола нічого, наді мною нічого, і під ногами теж. Лише пітьма. Тож чому відчуття таке, ніби я крокую по каменю? І, незважаючи на кросівки, звуки були ніби від підборів.

Знайоме тьмяне світло з’явилося попереду. Я затамувала подих.

Стара моторошна стіна ставала все ближче й ближче. Я несвідомо пришвидшила крок.

Леві був прикутий до стіни кайданами. Його голова була опущена. Він виглядав блідим, наче примара.

Стіна не віддалялася. Я бігла до нього.

Я йду, Леві.

Та не встигла я простягнути руку, як він разом зі стіною розчинився у повітрі. Я впала, прошипівши від болю. Міцно стиснувши кулаки, я повільно підвелася.

— Поверни його! – крикнула я в простір.

Сміх залунав звідусіль. Холод пробирався під шкіру.

— Чого ти хочеш?!

Довкола все затихло, залишилися лише мої глибокі вдихи. Я озиралася в паніці, готуючись до нападу.

Підлога зникла з-під ніг, і я почала падати.

Моє тіло різко підвелося з ліжка. Я повернулася в реальність.

— Дідько!

Мені потрібно повернутися.

Я впала на подушку і міцно заплющила очі, та сон не приходив. Я крутилася в ліжку до самого світанку.

Якщо я не знайду спосіб швидко й міцно засинати, нічого не вийде.

На думку спала божевільна, небезпечна й відчайдушна ідея. Швидкими кроками я замкнулася у ванній кімнаті. Відкрила шафку і дістала аптечку. Пощастило, що батько – параноїдальний іпохондрик. Тут були всі види пігулок. Перевіривши підписи на упаковках, я знайшла те, що мені потрібно, – снодійне.

Звісно, я знала, що з цим потрібно бути обережною. Тим паче мені не потрібно, щоб мати звернула на мене увагу через довгий денний сон.

***

Наступного дня я скористалася снодійним. Сон швидко мене поглинув, і я одразу занурилася в пітьму. Все починалося спочатку.

Я йшла, поки не побачила світло. Леві став ще блідішим. Я бігла до нього, благаючи встигнути, але все зникало. І так кожного разу. Я спробувала ще раз наступного дня. А потім ще і ще.

Кожного разу все розчинялося. Я прокидалася, коли сонце було високо в небі. Мені хотілося кричати. Я била подушку, не розуміючи, що роблю не так.

Так минув тиждень. Я сиділа на краю ліжка, збираючись із силами. В руках лежала остання пігулка.

За ці дні я перебрала всі спогади та деталі історії про демона. Згадувала Леві і в якийсь момент усвідомила, що забула одне з головних правил – щире бажання. Кожного разу перед сном я боролася зі страхом, щоразу збиралася з силами. Тепер не буду. Я приймаю всі наслідки. Що б не сталося далі, я приймаю свою долю. Я хочу повернути Леві.

Проковтнувши пігулку, я лягла в ліжко. Вперше тіло не тремтіло, а думки були порожніми. Я поринала в сон.

Темний, майже чорний простір оповив моє тіло, зір і дихання. Я дозволила йому. Заплющивши очі, повільно крокувала, спираючись на передчуття. Леві завжди вірив у нього і ніколи не помилявся.

Ноги ступили на тверду поверхню. За звуком кроків це нагадувало кам’яну плитку. Я розплющила очі. Світла не було. Не було і стіни. Це був коридор – кам’яні стіни й підлога. Він був вузький, майже стискав мене, або так здавалося. Стелі не було. Замість неї – безкрайній простір пітьми.

— ЛЕВІ! — крикнула я.

Моторошний сміх пролунав біля вуха. Я різко обернулася – нічого.

Так, Ленз, спокійно. Жодного страху. Ця істота не заслуговує на нього.

— Ленз! – почувся знайомий голос, сповнений агонії.

Я побігла. Не знаю куди, але не зупинялася. Не могла. Коридор перетворився на лабіринт. Я блукала поворот за поворотом. Кам’яні стіни ніби стискалися. Дихання почастішало.

— Леві! — крикнула я ще раз.

— Ленз!

Я побігла на голос. Коридор почав розширюватися, доки я не забігла у велику залу. Вона нагадувала стару бальну залу в історичних маєтках, але всередині не було жодних меблів, лише порожнеча. А потім – відблиск блакиті. Я різко повернулася. Блідий Леві з розширеними зіницями дивився на мене.

— Тебе не повинно тут бути, коханнячко, – тихо сказав він.