Розділ 38

ЛЕНЗ

Я не могла вдихнути. Темна субстанція просочувалася крізь шкіру. Здавалося, ніби вона огорнула всі мої органи. Кров була спотворена нею. Серце билося як шалене, а розум затуманювався. Гидкі тіні наповнювали легені.

Я пробиралася крізь темряву. Кожен крок лише тягнув мене назад, але я не здавалася. Я відчувала його. Хтось спостерігає. Шипіння лунало ледь чутно, та здавалося, ще мить – і воно наздожене.

Я пришвидшилася. Майже задихаючись, я тікала все далі й далі. Воно мене не дістане.

Щось потягнуло мене вниз, і я провалилася в безодню. Я кричала, але звуку не було. Намагалася вдихнути, але тіні лише просочувалися всередину.

Простір і час тут не існували. Я не знаю, скільки падала, але чим довше це тривало, тим слабшою я ставала. Я хотіла прокинутися. Хотіла здатися. Просто нехай це закінчиться.

— Відпусти її.

Моторошний сміх лунав всюди. Я різко розплющила очі, але пітьма не зникла. Різкий біль у спині змусив мене зашипіти. Я лежала, а довкола — нічого.

— Не чіпай.

Цей голос. Такий знайомий. Сльоза скотилася по обличчю.

Я різко розплющила очі. Мене зустріла стеля моєї кімнати. Очі пекло. Я торкнулася обличчя рукою. Сльози. Я плачу? Витерши вологу, підвелася з ліжка. Знову жахіття і знову все до дрібниць закарбувалося в пам’яті. Я все ще відчувала все, що бачила. Холод пройшовся шкірою.

Чи був це голос Леві?

Невже він мав рацію? Темрява намагається до мене дібратися. Леві… в нього?

Я ненавиділа жахіття. Ці моторошні відчуття пробирали до кісток, але якщо це єдиний спосіб знайти Леві… ніщо мене не зупинить. Я дозволю цій темряві поглинути мене так глибоко, наскільки вона захоче. Тільки для того, щоб побачити Леві. Я врятую його.

Важко зітхнувши, я поглянула на годинник. Батьки, мабуть, уже прокинулися.

Сьогодні – похорон хлопців. Зібравши себе до купи, я вийшла з кімнати, щоб заварити каву. Мені знадобиться багато сил, щоб пережити сьогоднішній день.

***

Я стояла біля батьків, але подумки була дуже далеко. Зазвичай такі дні зображають похмурими й дощовими, але сьогодні було сонячно. Це було до болю іронічно, бо на душі в мене був не просто дощ, а глибока, морозна зима. Здається, за ці дні сльози закінчилися. Я стояла мов привид і спостерігала за всім, ніби була деінде. Усе це досі здавалося сюрреалістичним. Про реальність нагадував лише плач Люсі. Це розривало мене зсередини.

Коли Том смикнув сестру за плече, притримуючи її поруч, і кинув на неї осудливий погляд, я знову захотіла йому врізати. До речі, його ніс досі ховався під широким пластиром, який не міг повністю приховати синець.

Це були дивно скромні похорони. Спитаєте чому? Як мінімум, я ставлю собі це питання, дивлячись на батьків Теда. Ці люди вважають себе впливовими, зі зв’язками, але підтримати їх прийшли лише мої батьки. Хіба це не жалюгідно? Стільки говорити про власне становище в суспільстві й репутацію – і що в результаті? Наші батьки самотніші, ніж їхні діти.

Далі від Томпсонів стояла Сара з братом і Стейсі. Моя подруга добре трималася на людях, та варто було глянути в її вже не такі яскраві очі – і ставало зрозуміло, наскільки розбився її світ. Алекс обіймав сестру за плече. Він був тихою присутністю і підтримкою весь цей час. Сьогодні мало кому потрібні слова. І, мабуть, ще дуже довго лише тиша та мовчазний біль житимуть серед нас.

Місіс Томпсон і моя мама витирали сльози хустинками, а їхні чоловіки мовчки стояли поруч. Чи вірила я в біль цих людей? Так. Ніхто не заслуговує втрачати дітей так рано. Але всередині мене все ще вирувало обурення. Чому деякі батьки починають бачити цінність дітей лише після їхньої втрати? Я погана людина. Принаймні, так сказали б більшість. Мені хочеться, щоб вони жалкували й картали себе. Мучилися через кожну сварку з Тедом.

Сподіваюся, вони не повторять цю помилку з Люсі, а щодо Тома – він уже безнадійний випадок.

Я майже не розмовляла останні дні. На щастя, батьки мене не турбували. Вони не з тих, хто звик до душевних розмов, тож дали мені час оговтатися самотужки.

Я поглянула на Стейсі. Дівчина виглядала, мов привид. Очі були червоні, а сльози стікали одна за одною. Вона плакала багато, але тихо. Сьогодні Стейсі прощалася з двома близькими їй хлопцями. Якими б не були стосунки між нею та Тедом, я впевнена – він теж мав для неї значення.

Коли всі три труни опустили в землю, Люсі кинулася вперед. Навіть Том не зміг її стримати. Мені захотілося вирвати собі серце, коли ця маленька дівчинка просила старшого брата забрати її з собою.

У той момент щось у мені тріснуло, і я теж тихо заплакала.

Том, натягнувши маску стриманості, спробував забрати сестру, але та вирвалася з його рук. Люсі, не дивлячись ні на нього, ні на батьків, мовчки стала поруч зі Стейсі.

Перед тим як завершити церемонію, пастор дозволив сказати кілька слів усім присутнім. На фальшиву промову Тома про любов до брата я стиснула кулаки. Том завжди заздрив Теду, що увага батьків була більше спрямована на нього. Він говорив лише для того, щоб виглядати кращим, ніж є.

Потім заговорила Сара: