Уява або Життя

Розділ 36

ЛЕНЗ

Світ став сірим. Я не хотіла дихати. Літери на екрані розпливалися. Чим довше я дивилася в планшет, тим більше хотілося, щоб усе зникло. Я не вірила. Я не хотіла вірити. Тільки вчора все було добре. Тільки вчора зранку хлопці були тут. Це якась помилка. Це точно якась помилка. Він не міг загинути. Ні. Тільки не він. Тільки не мій Леві.

Легені боляче стискалися від безупинного плачу. Мені хотілося закричати, та я ніби оніміла. Все було холодним: повітря довкола, моя шкіра. Кожен подих розривав мої груди зсередини.

Рука Кевіна повільно витягнула планшет з моїх тремтливих долонь. Я не дивилася на нього. Мій погляд був розмитий. Якщо я озирнуся довкола, все стане реальним. Ні. Будь ласка.

— Квітко?

Не дивитися. Я не хочу бачити його вираз обличчя. Ні. Кевін не повинен дивитися на мене цим співчутливим поглядом. Це нереально.

— Будь ласка, подивись на мене.

Я відчула, як Кев бере мої руки в свої. Його дотик не був теплим. Не таким, як дотик Леві. Я нічого не відчувала і водночас відчувала все. Мої груди ніби розірвало. Моє серце вирвали і тепер я відчуваю лише… порожнечу і біль. Цей пекельний біль.

Леві. Леві, ти обіцяв повернутися до мене. Ти збрехав? Ти ніколи не брехав мені. Моя довіра – це все, що мало для тебе значення. Ти не міг… Ти не посмів би порушити обіцянку. Ти дав слово.

Повернись. Повернись і обійми мене. Повернись і торкнися мене. Повернись і поцілуй мене, бляха. Назви мене «коханнячком» ще раз. Благаю.

Дотик Кевіна витягнув мене з цього болісного вихору. Його рука витирала мої сльози.

— Що я можу зробити? – тихо спитав він.

Скажи, що це неправда.

Кев дивився на мене цим розгубленим поглядом, сповненим болю і співчуття. Бісове співчуття. Ні. Я не хочу.

Я вийшла із заціпеніння. Протерла очі. Зробила глибокий вдих, який коштував усіх моїх зусиль. Це боляче. Кожен рух різав і трощив мене зсередини, а погляд Кевіна нищив мене ззовні.

— Квітко?

— Відвези мене до Томпсонів, – я не впізнала власний голос.

— Ленз, я не думаю, що…

— Відвези. Мене. До Томпсонів, Кевіне, – сказала я холодно.

Чому я злюся? Кевін ні в чому не винен. Чому я хочу трощити все довкола?

Кевін мовчки підвівся, накинув куртку і взяв ключі від авто. Він чекав на мене. Я підвелася і пішла за ним. Рухи були на межі рефлексів. Я була привидом.

Я мовчки сіла в машину. Жодного слова протягом усієї дороги. Я могла б картати себе за те, що Кев, мабуть, зараз не знаходить собі місця. Так, це незручна ситуація для нього. Можливо, я занадто різка з ним, та зараз мені глибоко начхати.

Біль змішався з люттю. Зараз я не знаю, що зі мною. Не розумію, хто я. Що мені робити? Що відбувається?

Авто зупинилося навпроти будинку і я мовчки вийшла.

— Я чекатиму тут, – сказав Кевін.

— Не треба, – сказала я, навіть не поглянувши на нього. — Повертайся додому.

— Квітко… – благання відчувалося в його голосі, але я проігнорувала це і зайшла в будинок.

Кожен куточок цього будинку був лише болісним нагадуванням. З другого поверху я почула сварку. Кожен крок був важчим, але повільно я піднялася нагору. Здається, містера та місіс Томпсон не було вдома. Я зупинилася посеред коридору, коли побачила Тома і Люсі. Дівчинка все ще носила куртку брата. Вона стояла перед дверима кімнати, широко розкинувши руки.

— Не чіпай! Це кімната Теді!

— Відійди, Люсі.

— Ні!

Я ступила кілька кроків уперед.

— Що тут відбувається?

— Він хоче забрати речі Теді!

— Що ти тут забула? Тебе не повинно тут бути, – сказав Том.

Я стала біля Люсі, затуляючи кімнату друга.

— Навіщо тобі кімната Теда?

— Вона йому більше не потрібна.

— Як ти можеш так казати! – обурилася я.

— Це ти винен у всьому! – кричала Люсі.