Розділ 35

ЛЕНЗ

Я сиділа в шкільному парку. Люди, які проходили повз, були для мене примарами. Я не знала, куди себе подіти. Лють та образа відступили, і залишилося лише спустошення. Мені не хотілося повертатися додому. Ні сьогодні, ні завтра. Зараз я відчувала те, що давно мене не переслідувало: покинутість, непотрібність, нерозуміння. Все це зникло, коли я зустріла Леві. Те, що почалося як божевілля, стало моїм сенсом.

Мені потрібно заспокоїтися. Зараз я не хотіла залишатися сама. В голову прийшла лише одна людина, якій я могла все розказати. Той, хто вислухає без зайвих питань. Я взяла телефон і натиснула виклик.

— Квітко, – почула я знайомий голос.

Я намагалася зібрати себе докупи, але голос все одно затремтів.

— Кевіне, – тихо сказала я.

Мені не вдалося скласти й двох слів. Сльози знову підступали, щоб вирватися на поверхню.

— Де ти? – вже без веселощів спитав хлопець.

— В парку.

— Я зараз буду. Нікуди не йди.

Коли він поклав слухавку, я лише підігнула коліна ближче до себе й заховала обличчя. Мені хотілося зникнути. Заховатися. Мені потрібно пережити лише ці три дні. Я зможу, а потім знову все налагодиться.

Щось тепле торкнулося потилиці. Я підняла погляд і побачила Кевіна. Він тримав два горнятка кави. Я взяла одне. Гіркий аромат завжди покращував мені настрій. Кев сів поруч.

— Що сталося, квітко? – тихо та стурбовано спитав він.

І слова потоком вирвалися з мене. Ніби гребля, яку нарешті прорвало. Все, що я тримала в собі, безупинно злітало з моїх вуст. Все почалося з батьків і того, як я втомилася відчувати тягар очікувань. Кевін, як ніхто, міг розуміти почуття покинутості й неприйняття. Я не стрималася і розповіла частину свого розслідування, через яке пропускала школу. Про купу сварок та Томпсонів. Все, що відбувалося за останні дні, і як я знайшла тих, хто міг додати у життя барв. Сльози проступили, коли я дійшла до сьогоднішнього дня в аеропорту.

Кевін слухав, не втручаючись і не коментуючи. Як тільки я закінчила, полегшення просочилося в грудях.

Кев встав і простягнув руку.

— Ходімо.

— Куди?

— Ти ж не хочеш повертатися додому? Пішли, покажу тобі мою схованку.

Я взяла його за руку й дозволила вести. Кевін зупинився біля чорного джипа. Відчинивши двері, запросив сісти. Потім обійшов авто й сів за кермо.

— Це твоя?

— Так. Їздив сьогодні в місто з Кет.

— То я завадила твоїм справам?

— Ти ніколи нічому не завадиш, квітко.

Я ніяково посміхнулася. Кев завів мотор, і ми поїхали.

— Невже Кейт скористалася твоєю обіцянкою щодо побачення?

— Щось на кшталт, – зітхнув хлопець. — Та я ж дав слово. Тим паче Кет робить це лише через Сема.

— Тобто мені не здалося, що між ними щось відбувається?

— Це триває вже доволі довго, але вони завжди як кішка з собакою. Тож сьогодні я став «жертвою», щоб викликати у Сема ревнощі, а я ненавиджу бути посеред драми цих двох. Вважай, твій дзвінок врятував мені життя, – він злегка посміхнувся.

Легкість Кевіна відсунула моє пригнічення. Я посміхнулася у відповідь.

— Дякую, що прийшов по мене.

— Завжди до твоїх послуг, квітко.

Ми покинули центр міста. Машина їхала просторими, вже тихішими вулицями. Я, занурена вже не в такі похмурі думки, дивилася, як одні будівлі змінюються на інші.

Коли машина зупинилася, я підвела погляд – і повітря ніби застрягло в грудях. Переді мною височів маєток, настільки великий, що на мить здалося, ніби він просто не поміщається в реальність. Біло-золоте оздоблення ловило сонячне світло й відбивало його так яскраво, що доводилося мружитися. Це виглядало не просто розкішно – це виглядало холодно, майже недосяжно.

Я повільно вийшла з машини, навіть не помітивши, як дверцята зачинилися за спиною. Погляд ковзав по фасаду: високі колони, рівні, майже ідеальні лінії, величезні вікна, за якими ховалася тиша. Не затишок – саме тиша.

Територія навколо була надто впорядкованою, щоб здаватися живою. Кам’яний паркан, масивний і безжальний, відділяв цей світ від усього іншого. Праворуч тягнувся ряд хвойних дерев – щільний, темний, ніби вони навмисно закривали будь-яку можливість побачити, що ховається далі. Їхні верхівки ледь ворушилися від вітру, але навіть цей рух здавався стриманим, наче тут не дозволено нічому виходити з-під контролю. Я стояла й дивилася, не в змозі відвести очей.

— Ти йдеш? – голос Кевіна вирвав мене з заціпеніння.

— Туди? – мій голос усе ще не міг приховати шоку.

Кевін сховав руки в кишені й поглянув на маєток.

— Він не такий величний, як здається на перший погляд. Це лише фасад. Забагато місця не завжди означає комфорт.

— Це твій дім?

Кев сумно засміявся.