Розділ 34

ЛЕВІ

Ленз повільно перелізла через вікно. Оздоблення стіни дозволяло зачепитися ногами і спуститися на безпечну відстань для стрибка.

— Обережно, – тихо сказав я, щоб не привернути увагу. — Там виступ праворуч.

Моє серце стискалося щоразу, коли вона робила крок ближче донизу. Залишалося зовсім трохи.

Щось зашуміло у сусідньому будинку, і це відволікло Ленз. Її нога послизнулася на одному з виступів. Вона різко вдихнула, стримуючи крик.

Я зреагував миттєво. Одним рухом опинився ближче і зловив її. Ленз ще міцно заплющувала очі, поки не усвідомила, що в безпеці. Моє дихання стало важчим. Ще мить — і вона могла постраждати. Подумки я вже встиг вилаяти себе за цю ідіотську авантюру. Про що ми взагалі думаємо, тікаючи?

Але коли Ленз притиснулася до мене, полегшено зітхаючи, я відкинув ці думки. Все заради того, щоб бути з нею.

Я повільно опустив її на землю.

— Ти як?

— Думаєш, хтось почув? – стривожено спитала Ленз.

— Не думаю, але варто поквапитися.

Я взяв її за руку і швидко повів на сусідню вулицю. На щастя, Енді позичив мені свій мотоцикл і, як не дивно, я вмію ним керувати. Ці дивні імпульси і рефлекси досі залишалися для мене загадкою, але зараз це було лише перевагою.

Ленз виглядала здивованою, коли побачила мотоцикл. Вона що, думала, ми підемо пішки?

— Ти будеш за кермом?

— Так.

— Але ж ти ніколи не їздив на мотоциклі.

— Як і ніколи не грав на музичних інструментах, але, як бачиш, дивні речі трапляються. Сідай.

Я простягнув їй шолом. Цього разу – Тедів. Ленз влаштувалася позаду і вчепилася в мою куртку. Вона завжди так тримається?

— Тобі варто триматися міцніше.

Вона відпустила куртку і обхопила мою талію, ніби боялася, що я вкушу.

Я тихо зітхнув, узяв її за зап’ястя і потягнув ближче, щільно притискаючи до себе.

— Ось що значить «міцніше», коханнячко.

Відчувши, як вона нарешті вчепилася як слід, я завів мотор.

Їхати доведеться довго. Енді живе майже на краю міста. Спочатку я їхав повільно – не для того, щоб берегти чужий сон, а щоб не привернути зайвої уваги. Гул цього мотоцикла може рознестися на кілька вулиць. Коли ми від’їхали достатньо далеко, я додав швидкості.

Місто повільно зникало. Заселені вулиці, хмарочоси та великі торгові центри змішувалися в одну розмиту пляму, доки довкола не стало більше дерев.

Будинок Енді був невеликим. Жодних сусідів – лише закинута вузька вуличка, в якій легко загубитися серед зелені.

Коли я побачив це місце, одразу зрозумів його прагнення до успіху. Не думаю, що його дівчину це справді хвилювало, але різниця між ними була відчутною.

Сам будинок мав занедбаний вигляд. Тут навіть ліхтарі не працювали. Відчуття відстороненості від світу і водночас самотності – перше, що спадало на думку.

Я зупинив мотоцикл біля будинку. Притримуючи Ленз за руку, допоміг їй злізти. Довкола було тихо.

Я постукав у двері. Тричі – бо Енді наполягав.

— Пароль? – пролунало з того боку.

Я закотив очі. Він серйозно?

— Це я і Ленз. Відчиняй.

— Пароль? – не вгамовувався він.

Я тяжко зітхнув.

— «Дорослі невдахи». Задоволений?

Двері відчинилися, і яскрава посмішка була першим, що нас зустріло.

— Твій хлопець такий буркотун, – звернувся він до Ленз.

Вона тихо хихикнула.

Я не буркотун. Просто останнє, що потрібно в цій ситуації, – це його дурощі, але цей хлопець, здається, навіть під час апокаліпсису знайде час пожартувати.

Все ще тримаючи Ленз за руку, я завів нас усередину. Тут було до біса мало місця. Увесь простір виконував одразу кілька ролей: зліва – кухня, далі – ліжко замість спальні. Диван і крісло правили за вітальню. Лише ванна кімната була окремою і це, як не дивно, тішило.

Тед уже розвалився в кріслі, закинувши ноги на невеликий столик.

— Вітаю в моєму барлозі, – Енді радісно повів рукою, окреслюючи простір.

— Тут дуже затишно, – посміхнулася Ленз.

— І до біса тісно, – буркнув Тед, гортаючи якийсь журнал.

— Ти ж сам сюди прийшов, – образився Енді.

Я сів на диван поруч із Ленз, закинувши руку їй на плечі. Це вже стало звичкою: повільні кола на її шкірі, доторки до волосся.

Енді заметушився на кухні. За мить він уже простягав кожному чай. Важко було не помітити його захват від того, що будинок нарешті заповнений людьми. Як я вже казав, тут самотність відчувається навіть у тиші.

— Ти ж усвідомлюєш, що твої батьки будуть тебе шукати? – сказав Тед.