Розділ 33

ЛЕНЗ

Я розгублено поглянула на Леві, а потім знову на телефон. Чому Тед дзвонить так рано? Повільно я піднесла телефон до вуха.

— Слухаю.

— Ти їм сказала?! – розлючений крик Теда вдарив у вухо.

— Що? Про що ти взагалі?

— Про батьків! Вони знають про все: відрахування, гурт, альбом, мою роботу. Хтось їм розпатякав!

Я відчула, як хвилювання стискає легені. Чи це означає, що мої батьки теж у курсі?

— Це не я, клянуся. Ти ж знаєш мою думку щодо батьків.

Тед зітхнув на тому боці слухавки.

— Як думаєш, мої батьки теж уже знають? – тихо спитала я, намагаючись контролювати дихання.

— Не знаю, Ленз. Я пішов з дому до Енді.

— Гаразд, зрозуміла.

— Мені все ще потрібно, щоб Леві поїхав.

Я поглянула на Леві, який поклав голову мені на плече і мовчки слухав розмову.

— Ти вирішиш проблеми з батьками? – з тихою надією спитав Тед.

— Щось вигадаємо, – сказав Леві.

— Добре, – розгублено прозвучав голос хлопця з того боку.

Звісно, ніхто не очікував почути мого хлопця о шостій ранку, та не думаю, що подробиці наших стосунків зараз турбували Теда. У нього і без того вистачало проблем.

— Дякую, – тихо додав старший Томпсон і поклав слухавку.

Я знову поглянула на Леві.

— Мені потрібно поговорити з батьками.

— І що це змінить?

— Я лише спробую. Якщо вони ще не знають… – я перебирала всі варіанти в голові. — В іншому випадку ми втечемо.

Леві лише кивнув.

Перебування в будинку стало напруженим. Я не знаю, навіщо взагалі хочу з ними говорити. Вони ніколи мене не послухають і ймовірність бути зачиненою до кінця канікул уже не здавалася просто гіпотезою.

Після години прокручування різних думок і складання плану дій я почула шум унизу. Батьки нарешті прокинулися. Зібравшись із силами, я спустилася вниз. Мати заварювала каву. Мені вдалося приховати знервованість. Я мовчки сіла за стіл.

У мене нечасто виникало бажання проводити спільні вечері чи сніданки, та батьки наполягали на цьому, коли їм кортіло підкреслити свою владу наді мною. Мої плечі напружилися, коли з кабінету батька пролунав телефонний дзвінок. Я не чула розмови, але коли він вийшов, грюкнувши дверима, кров похолола в жилах.

Він підійшов до матері і, не дивлячись на мене, промовив:

— Конференція скасовується.

— Що? Чому? – зіграла я розгубленість.

— Батьки Теда подзвонили і сказали, що він нікуди не їде, – батько продовжив, дивлячись на матір. — Він весь цей час брехав. Його відрахували з університету ще рік тому. Мало того, що він це приховував, так ще й крутиться в компанії сумнівних хлопців. На що він узагалі розраховував? Що музика принесе йому щасливе майбутнє? Його батьки стільки в нього вклали, а він просто невдячна дитина.

— Ти не правий! – не стримала я обурення. — Тед – чудова людина! У нього є талант! Не всі діти хочуть робити те, чого очікують батьки. У нього зараз є шанс реалізувати себе.

— Так ось куди ти завтра хотіла летіти? – гаркнув він у відповідь. — З сумнівним гуртом у мандри? Учасники якого – підлітки, що не знають, що роблять зі своїм життям?

— Ти не розумієш! – я намагалася говорити так, щоб голос не тремтів.

— Це моє останнє слово, щоб більше я тебе з ними не бачив. У тебе ще є час узятися за розум, а поки ти цього не зрозумієш – на вулицю тобі зась.

— Але…

— Йди до своєї кімнати. Негайно!

Я різко зірвалася з місця і кинулася геть.

Леві одразу опинився поруч. Його руки провели по моїх плечах, заспокоюючи.

— Треба збиратися і валити до Енді.

— Не думаю, що це вдала ідея.

Я поглянула на нього, все ще розгублена. Як не тікати в цій ситуації? Леві тихо видихнув і взяв мене за руки. Його пальці повільно малювали кола на шкірі.

— Виліт завтра зранку. Подумай: якщо ти зникнеш зараз, батько одразу почне тебе шукати.

— Ти маєш рацію. Тоді ми втечемо вночі до Енді.

Це був надійний план. Ранній виліт не дозволить батькам помітити моє зникнення, тож залишалося лише чекати.

Мати спробувала поговорити зі мною і заспокоїти, але я лише гаркнула на неї, не відчиняючи дверей. Якщо вона хоче грати у «розуміння», їй варто почати ставати на мій бік у сварках з батьком.

Я сіла на ліжко, поклавши голову Леві на плече. Здавалося, що світ повільно розпадається під ногами. Стиснення його долоні на моїй було єдиною опорою.

— Можливо, варто завести тобі годинник? Про всяк випадок.

— Немає потреби.

— Ти впевнений? Я не торкалася його з того дня, як не змогла тебе побачити.