Розділ 32

ЛЕНЗ

Був чудовий сонячний ранок. Я повільно розплющила очі й поглянула на Леві. Його тепла рука лежала на моїй талії, притискаючи мене ближче. Вираз його сонного обличчя змусив мене посміхнутися. Я обережно поправила його волосся, що спадало на очі. Леві лише трохи насупився й пригорнув мене ще ближче.

Мені більше не спалося, тому я просто лежала, насолоджуючись моментом. Мої пальці повільно перебирали його м’яке темне волосся.

— Давай залишимося тут назавжди, – сонно пробурмотів Леві.

— А може, навпаки? Втечемо кудись.

— Якби я знав, що тебе не шукатимуть батьки, давно б тебе викрав.

Я тихо засміялася.

— І куди б ти мене викрав? – я сперлася підборіддям на його груди й підвела погляд.

Леві, не розплющуючи очей, тихо сказав:

— Я б хотів знову побачити той берег, де вперше тебе зустрів.

— Тоді колись ми туди з’їздимо.

— Це буде наше особливе місце? – він поглянув на мене.

— Так, – я посміхнулася. — Якщо загубимося, давай зустрінемося там?

Він притягнув мене ближче, і його губи торкнулися моїх.

— Якщо загубимося, я завжди шукатиму шлях до тебе. Обіцяю, коханнячко.

— А я шукатиму тебе, – прошепотіла я.

Попри бажання залишитися в ліжку, нам довелося підвестися. Батьки сьогодні були вдома, і це ускладнювало ситуацію. З огляду на проблеми з матеріалізацією Леві, мені не хотілося, щоб нас упіймали в моїй кімнаті. Тепер життя в цьому будинку вимагало обережності. А до випуску ще був цілий рік.

До того ж я перестала чути думки Леві. Вплив годинника ставав дедалі відчутнішим. Його сили поступово згасали.

Тож план на сьогодні був простий – вибратися в місто, щоб не перетинатися з батьками. Проблема була лише одна – покинути будинок. Якщо я могла спокійно вийти через парадні двері, то Леві довелося б лізти через вікно. На щастя, моя кімната виходила на заднє подвір’я, та обережність не завадить: один невірний крок – і ми можемо привернути увагу батьків.

Я спостерігала, як Леві без зайвих зусиль опинився надворі. Переконавшись, що все гаразд, я спустилася вниз. Батько був настільки захоплений «успіхами» Теда, що нарешті послабив контроль. Здавалося, усе поступово повертається до норми. Тож, не гаючи часу, я приєдналася до Леві.

Тримаючись за руки, ми йшли головною вулицею, віддаляючись від дому.

— Знаєш, ми могли б сьогодні піти на побачення, – пожартувала я. — Тепер, коли ти матеріальний, у нас більше можливостей весело провести час.

Я не мала цього на увазі. Це було лише грайливе піддражнювання. Леві постійно безсоромно мене бентежив, тож сьогодні я вирішила відповісти тим самим. Наші погляди перетнулися і, звісно, вираз його обличчя не видавав жодного збентеження.

— Я ж казав, коханнячко: одне твоє слово – і ми підемо на сотню побачень.

Я відчула, як шкіра нагрівається. Визнаю, проти нього в мене жодного шансу. Леві лише посміхнувся, помітивши мою реакцію. От же ж… Я легенько штовхнула його.

— Ти все ще жахливий романтик, – тихо пробурмотіла.

— Невже? Тоді чому ти червонієш, коханнячко? – прошепотів він, нахилившись до мого вуха.

— Замовкни, – буркнула я, але не змогла стримати посмішку. — Ходімо десь поїмо.

Ми сиділи на терасі невеликого затишного кафе. Люди, як завжди, кудись поспішали, розчиняючись у власних справах. Відвідувачів майже не було, і це створювало дивне відчуття тиші посеред міста.

Я спостерігала, як осінь повільно доходить до свого фіналу. Листя, пофарбоване в теплі відтінки золота й багрянцю, ще трималося на гілках, ніби не хотіло здаватися. Легкий вітер уже пробирався під одяг, нагадуючи, що тепло – тимчасове. Ще трохи – і все це зникне під холодним подихом зими.

Думка про зимові свята з Леві відгукнулася в мені тихим, теплим тремтінням десь під ребрами.

— Ніяк не можу звикнути, що від людей тепер не сховатися, – сказав Леві роздивляючись перехожих. — Тепер, коли твої батьки не зникають тижнями на роботі, буде складніше переховуватися.

Я зітхнула. Ця думка теж мене невпинно турбувала.

— Я щось вигадаю. Давай сьогодні не говорити про них? Зараз лише ти і я. До біса батьків.

Леві кивнув на знак згоди. Ніхто з нас не хотів зараз думати про майбутні труднощі. Я знала, що відкладати на потім – погана ідея, та хотілося лише сьогодні не думати про прийдешнє.

Ми йшли алеєю, повільно, ніби нікуди не поспішали. Доріжка тягнулася вперед рівною лінією, гублячись десь між деревами. Їхні гілки схилялися одна до одної, утворюючи над нами щось схоже на живий коридор. Світло просочувалося крізь гілки нерівними плямами, ковзаючи по доріжці та наших руках. Інколи вітер зривав кілька листків, і вони повільно кружляли в повітрі, перш ніж торкнутися землі.

Я ловила себе на тому, що сповільнюю крок, ніби намагаюся розтягнути цей момент. Поруч із ним навіть тиша здавалася правильною.