Розділ 30

ЛЕВІ

Ленз витягнула долоні вперед і обережними кроками йшла на мій голос. Слухаючи мої інструкції, їй вдалося дістати годинник. Бісовий годинник. Тепер я повністю зрозумів слова Коліна. Ненавиджу його.

Її тоненькі пальці намацали коліщатко і зробили кілька оборотів. Я відчув дію одразу. Спустошення, яке заполонило мої груди, розтануло. Я знову мав фізичну форму.

Очі Ленз заблищали, коли вона знову змогла мене бачити. Я помітив її хвилювання і страх. Мене розривали почуття. Мені не подобалося бачити її залежною від моєї присутності. Це зайвий раз нагадувало про біль, який я їй завдам. З іншого боку, було дурістю заперечувати, що я й сам не залежу від неї. І це не питання моїх сил. Це мої власні почуття.

— Повернемося додому? — тихо спитав я.

Вона кивнула і я рушив уперед. Тримаючи руки в кишенях, час від часу перевіряв, щоб Ленз була поруч і не відставала. Ми йшли в тиші. Я відчував її розгубленість і незручність, та зараз не мав бажання говорити. Тиск відповідальності охопив мої думки. Я повинен був прийняти рішення, яке за будь-якого сценарію мене вбивало. Я не втручався, бо не хотів забирати в неї надію, та й останні дні в компанії її друзів були непоганими. Я майже відчув себе живим і зараз мені було ненависне це відчуття. Я досяг власної межі і найгірше те, що я не міг їй усього пояснити. Я картав себе за це. Мовчки мучив себе за власний страх. Я був бісовим егоїстом і нічого не міг з цим зробити.

Коли ми прийшли до будинку, я мовчки піднявся до кімнати Ленз. Нашої кімнати. Відчуття задухи огортало мене. Одним різким рухом я смикнув годинник, розірвавши ланцюжок. Роздратування просочувалося під шкіру і затуманювало мій розум.

— Ненавиджу, – прогарчав я, стиснувши щелепу.

Я кинув годинник на стіл.

— Що сталося? – тихо спитала Ленз.

Вона все ще була розгублена, схвильована і обережна. Звісно, вона відчувала мою злість. Я не хотів бути таким. Не з нею, але мені не вдавалося себе стримати. Не коли все заходило занадто далеко.

— Цей клятий годинник стався! – я вказав на нього. — Він вбиває мою уявну форму.

— Але це ж дасть тобі можливість бути справжнім. Що в цьому поганого?

— Поганого? У мене немає вибору через усе це. Я не хочу бути людиною. Це не для мене, бляха… – слова виривалися швидше, ніж я встигав їх обдумати.

— Але ж усе було гаразд. Ми чудово проводили час із друзями. Ти нарешті можеш грати, як і хотів. Чому ж ти раптом вирішив від цього відмовитися? – обурювалася Ленз.

— Я ніколи не погоджувався на це!

— Ти сам просив завести годинник! – кричала вона у відповідь.

— Щоб мати можливість бути з тобою.

— У цьому й сенс! Таке призначення цього годинника.

— Ти права, але я не готовий це відчувати. У якийсь момент я не зможу існувати без нього, бо коли стрілка зупиняється, мене вже не існує.

— Але ти будеш існувати як людина.

— Ні, не буду! А знаєш чому? Бо людиною народжуються.

— Ти не хочеш бути зі мною? – її тихий голос надломився.

Дідько. Я не хотів її засмучувати. Просто все це… забагато.

— Що? Звісно, хочу! – обурився я.

— Тоді чому ти відмовляєшся від єдиного шансу для нас? Може, твоє зникнення не повториться. Ми не можемо знати напевно.

— Не можемо, але й дізнаватися я більше не хочу. Пробач.

— Я шукала відповіді, способи, людей – будь-що, лише щоб провести з тобою все своє життя! Чому? Чому ти так чиниш?

— Бо я знаю більше, ніж ти! – гаркнув я на неї.

Волога проступила на її очах, але вона не дала волі сльозам. Я вже жалкував про власні слова. Знову граю роль покидька, але я не знаю іншого способу її зупинити.

Ленз розвернулася і пішла геть. Я залишився сам у темному, порожньому будинку. Тиша після неї стала гучнішою за крик.

***

ЛЕНЗ

Я крокувала до будинку Теда. Мені було байдуже на відстань. Не турбувало, що сонце вже сіло. Я знову і знову прокручувала нашу сварку. Друга найбільша сварка. Мені хотілося, щось вдарити. Я не розуміла. Чого Леві так боїться? Злість, обурення та смуток переповнювали мене. В такому стані я не могла вести нормальну розмову. Звісно, потрібно було б охолонути і вирішити все по-нормальному, та визнаю, моментами я може погарячкувати, тож найкращим рішенням було побути наодинці з власними думками. Як мені, так і Леві.

Знайома постать стояла недалеко від будинку Томпсонів. Енді крутився біля свого мотоциклу. Я підійшла до нього.

— Привіт, – сказала я тихо.

Енді кинув на мене оцінювальний погляд. Його звична посмішка зникла, коли він побачив мене. Мабуть я не вдало вмію приховувати власні турботи.

— Все гаразд?

— Не знаю, – зітхнула я. — Ми трохи… посварилися.

— Наскільки серйозно?

— Складно пояснити.