Розділ 28

ЛЕНЗ

Коли сонце вже сідало за обрій, я і Леві, тримаючись за руки,  повернулися до Томпсонів. Три мотоцикли стояли неподалік від входу. Мабуть, у хлопців сьогодні репетиція. Всередині стояв галас. Том і Люсі про щось сперечалися. Дівчина явно не бажала йти на якийсь гурток. Її брат тим часом тиснув на неї почуттям провини перед батьками. Почувши «ти розчаруєш маму, якщо цього не зробиш», я скривилася. Навіщо дитині вбивати в голову такі нісенітниці? З іншого боку, Томас був тим прикладом ідеальної дитини, про яку мріють такі батьки, як мої. Приклад людини, яка задовольняє потреби та очікування інших, навіть не згадуючи про свої власні.

Люсі гучно грюкнула дверима і вибігла надвір. Том пішов за нею. Дівчинка хотіла залишитися з іншим братом і слухати його репетицію, але все йшло не за її планом. Я зітхнула, спостерігаючи за цією сценою. Розуміння та співчуття до Люсі стало важко приховувати.

З підвалу було чути музику, тож ми вирушили туди. Це місце було затишним, порівняно з тим, як я уявляла його спочатку. Леві в той же час не здавався здивованим. Він уже спускався сюди? Я поглянула на його синці, і на серці стало боляче. Я була вдячна йому за його вчинок, але думка про його біль змушувала мене здригнутися. Відчуття провини осідало в грудях. Леві може постраждати, як Колін, якщо не буде обережним. Моя рука рефлекторно стиснула його долоню міцніше. Ні, з ним нічого не станеться.

Енді і Тед налаштовували свої інструменти. З ними також був інший хлопець, якого я ще не бачила. Мабуть, це Олівер. У нього було густе чорне волосся, довгий чуб закривав одне око. Губу, ніс та брови прикрашав пірсинг. Хлопець тримав у руках бас-гітару.

Я привіталася, а Леві лише мовчки помахав рукою. Енді посміхнувся нам обом.

— Нічого собі, – весело ахнув хлопець, — хтось вліз у непогану бійку.

Леві задоволено посміхнувся. Він навіть не приховував розваги від нещодавньої бійки.

— Трохи повеселився.

Я сіла на диван у кутку, майже не відводячи погляду від Леві. Він підійшов до синтезатора так, ніби робив це сотні разів. Ні сумнівів, ні вагань. Лише спокійна впевненість, яка дивно контрастувала з синцями на його обличчі.

— Готовий грати? – серйозно спитав Тед.

— Грати? – перепитала я.

— Сьогодні зранку я вмовив твого хлопця допомогти нам з виступом, – кинув задоволений погляд Енді.

— Але Енді згадував, що ти небагато грав до цього, – тихо зауважив Олівер. — Тож потрібно перевірити твої навички.

Цей хлопець був повною протилежністю Теду та Енді. Він говорив спокійно, майже без жодної емоції. Вираз обличчя також залишався стоїчним. Дивно, як ці троє взагалі зійшлися в одній компанії.

Леві лише кивнув і зручніше влаштувався за інструментом. Олівер першим торкнувся струн. Низький, густий звук заповнив підвал. За ним одразу підхопив Тед – ритм ударив чітко, майже відчутно в грудях. Енді додав м’які акорди, і мелодія почала складатися, як щось живе.

Я завмерла. Вони не просто грали. Вони слухали одне одного. Підлаштовувалися. Дихали в одному ритмі. Леві не поспішав. Спершу лише спостерігав, ловив кожен звук, ніби збирав їх у себе всередині. А потім його пальці торкнулися клавіш. Легко, майже обережно і цього було достатньо. Звук увійшов у мелодію так природно, ніби завжди був її частиною. Ніби без нього вона була неповною.

Я навіть не одразу зрозуміла, що затримала подих. Він не дивився на інших. Не перевіряв, чи правильно грає. Йому це не було потрібно. Його тіло саме знало, що робити. Руки рухалися впевнено, вільно, ніби музика проходила крізь нього.

І тоді я побачила його обличчя. Без напруги. Без тієї звичної холодності. Його очі… вони світилися. Спокійно, глибоко, ніби він нарешті знайшов місце, де йому не потрібно боротися. Живий. Ось яким він був зараз. І це вдарило сильніше за будь-які слова. Я відкинулася на спинку дивана, не відриваючи від нього погляду. У грудях щось стиснулося – не від страху, не від тривоги –  від усвідомлення. Я хочу бачити його таким. Не з розбитими кулаками, не з болем, який він намагається приховати, а тут – у цьому світлі, серед цих звуків, де він справжній.

Музика текла, наповнювала простір, і разом із нею щось всередині мене повільно ставало на свої місця. Майбутнє більше не здавалося розмитим чи далеким. Воно було тут. У цьому підвалі. У цих звуках. У ньому.

Гучний звук телефонного дзвінка перервав репетицію. Тед кинув невдоволений погляд на Олівера. Хлопець, не звертаючи на це уваги, мовчки перервав гру і піднявся нагору. Тед лише міцніше стиснув палички. Енді співчутливо поглянув на друга.

Я тихо підійшла до Леві і торкнулася його плеча.

— Думаєш, це через годинник? – тихо запитала я, кинувши погляд на інструмент. — Ти ж ніколи не грав.

Леві потягнув мене за руку і посадив собі на коліна. Я тихо ахнула від неочікуваного руху. Від цієї близькості стало ніяково. Я відчувала, як шкіра нагрівається. Його подих біля шиї викликав приємне тремтіння.

— Можливо, в іншому житті я писав би для тебе пісні, – прошепотів він.

Я поглянула у блакить його очей. Леві часто намагався приховати свої емоції, але варто було лише зазирнути глибше – і все ставало очевидним. Грайливість від нашої близькості й водночас біль. Я знала, що він переймається своєю сутністю, та скільки б не намагалася заговорити про це, він завжди ухилявся і змінював тему.