Розділ 27

ЛЕВІ

Не сказавши Енді ні слова, я просто рушив до неї якнайшвидше. У той момент усе інше просто заглушилося: і звуки міста, і природи, і голоси людей. Повернувши за безлюдний поворот, я зосередив усю силу лише на одному – дістатися до Ленз.

Я не думав про наслідки чи про ймовірність, що щось піде не так. Мені було байдуже на холод, який огорнув моє тіло. Я дозволив цим тіням огорнути мене і вмить опинився біля неї.

Її вигляд – переляканої й скрученої на землі – змусив мене на секунду завмерти. А потім замість холоду в мені прокинулося справжнє пекло. Я знищу його. Повільними кроками я присів навпроти. Легенько торкнувся її плечей, на що вона здригнулася. Хто б це не був – йому кінець.

— Коханнячко? – тихо сказав я.

Вона підняла погляд на мене. Яскраві бурштинові очі були сповнені сліз. Ленз тремтіла. Я не вагався. Обережно підняв її на руки і посадив на найближчу лавку. Накинув на неї свою куртку, залишившись лише в білій сорочці, і присів навпроти. Її погляд був опущений. Я заглянув у її очі й ніжно стиснув руки.

— Що сталося? Розкажи мені, – я намагався не тиснути, але бажання вимагати відповіді кипіло в грудях.

Її тремтливий голос різав мені по серцю.

— Ентоні… він…

Її дихання було уривчастим. Мені не потрібно більше, ніж те, що я почув. Було достатньо імені.

— Тихіше, коханнячко, дихай.

Я малював кола на її долонях. Ленз поступово заспокоювалася. Я випростався. Вона поглянула на мене.

— Я скоро повернуся. Зачекай на мене тут і нікуди не йди.

Її рука схопила мою. Розширені та розгублені очі все ще мерехтіли від вологи. Я хочу забрати весь її біль. Хочу, щоб вона лише посміхалася. І якщо той, хто винен у її сльозах, поруч – я не стримуватимусь.

Я нахилився до неї. Її очі не відривалися від моїх. Я ніжно обхопив її обличчя долонями. Мої губи торкнулися її. Теплий, короткий дотик. Я відчув, як вона тихо ахнула. А я в той момент? Усе всередині перевернулося з ніг на голову. Запаморочення, невпинний ритм серця і вогонь по шкірі – все й одразу поглинуло моє тіло і розум. Ленз смакувала, як рай.

Я повільно відсторонився і витер її сльози. Торкнувся губами її чола і тихо сказав:

— Обіцяю, коханнячко, я ненадовго.

Я поправив свою куртку на її плечах і рушив у бік баскетбольного поля. Все моє нутро підказувало, що він там. І я не помилявся.

Ентоні був посеред ігрового поля, огородженого високою залізною сіткою. Вхід був відчинений. Я зайшов туди.

— Гей, тут зараз буде тренування! Поле зайняте, – буркнув рудий.

Я ледве стримав посмішку.

— О, не турбуйся. Мені не потрібно багато часу.

Підійшовши ближче, я врізав йому по обличчю. Хлопець не втримався на ногах і впав на землю.

— Чувак, ти чого? – злякався Ентоні.

Я не відповів. Мовчки схопив його за волосся і почав тягнути до центру поля.

— Боляче, хлопче, пусти. Я тебе не знаю, – скиглив він.

Моя хватка стала тільки сильнішою. Одним рухом я крутнув його так, що йому довелося стати на коліна. Не гаючи часу, я вдарив черевиком хлопця в живіт. Обійшовши його, став позаду. Мою увагу привернув стенд із бітами. Я довго не думав. Ось ідеальний спосіб. Болітиме по-справжньому, а слідів не буде. Я широко посміхнувся від цієї думки. Лють перемішалася із задоволенням, коли тіні огорнули мою руку. Довга дерев’яна біта з’явилася в руці. Тепер розважимося.

Я смикнув Ентоні за волосся, нахиливши його голову назад. Бітою я постукав по його стегну.

— Може, мені зламати тобі ногу? Чудове тренування тоді вийде, – прогарчав я йому на вухо.

— Ні! Будь ласка! – майже плачучи благав покидьок.

Я відпустив його і став попереду. Ентоні, похитуючись, підвівся на ноги.

— А, так, і ще одне… – протягнув я, не в змозі стримати посмішку.

Я заїхав йому бітою в щелепу.

— Гей, що тут відбувається? – на поле вийшов інший хлопець.

Довкола поступово збиралися люди. Та мені було байдуже.

Я обернувся до хлопця. Той підійшов до мене і вдарив кулаком у підборіддя. Не встиг ухилитися, бляха. Я відступив на два кроки, впускаючи біту, але ноги стояли міцно на землі. Такий удар мене не повалить.

— Це моя територія, – сказав хлопець. — Ти думаєш, можна так завалитися і бити мого гравця?

То це один з дружків Ентоні? Чим більше, тим веселіше.

— Можеш до нього приєднатися, – сказав я і замахнувся.

Хлопець ухилився та вдарив ще раз, уже ближче до скроні. Я все ще стояв на ногах. Жалюгідний удар.

Школярі вже збіглися подивитися на побоїще. Я ігнорував натовп, поки не побачив, як Ленз пробирається вперед. Ні. Я ще не закінчив. Ентоні скрутився недалеко на траві. Я поцілив в око другому хлопцю.