Розділ 25

ЛЕНЗ

День почався зі скандалу. Все пішло шкереберть, щойно я спустилася на кухню поснідати. Леві все ще міцно спав у кімнаті. Мабуть, учорашній день справді його виснажив. Мені так і не вдалося допитати його ні про зошит, ні про те, де він був.

На кухні мати готувала сніданок. Коли вони повернулися? Ледь глянувши на неї, я одразу зрозуміла – щось не так. Пробурмотівши привітання, я хотіла лише випити чаю й зникнути у своїй кімнаті, але коли вона холодно наказала зайти в батьків кабінет, це означало лише одне: у мене проблеми.

Чи був у них привід сваритися? Ймовірно, так. Чи вважала я це необхідним? Абсолютно ні. Чому? Бо час виховувати власну доньку давно минув. Так, я ще неповнолітня – отже, їхня відповідальність, але всі ці роки вони чудово з нею справлялися, просто ігноруючи мене. І якщо раніше це мене обурювало, то зараз я б воліла, щоб усе залишалося як є.

Я повільно відчинила двері кабінету. Батько сидів за столом у великому шкіряному кріслі. Чи боялася я його? Ні. Чи боялася, що він перекроїть моє життя під себе, ніби я його маріонетка? Так. І хоч я вже віднайшла свій бунтівний вогонь, він не завжди рятував. Для батька я залишалася розпещеним підлітком. Він регулярно нагадував про це, коли висловлював свою «безцінну» думку про те, що я не здатна приймати відповідальні рішення щодо власного майбутнього.

Я сіла навпроти й тихо видихнула. Завжди чекала, поки він заговорить. Спочатку – плисти за течією, а далі розберуся.

— Як справи в школі? – спитав він, спираючи підборіддя на зімкнуті руки.

Поганий початок. Дуже поганий. Я знала, що він уже все знає, але все одно збрехала.

— Все як завжди. Нічого особливого.

— Ленз Майерс, з якого часу пропуски занять – це «нічого особливого»?

Повне ім’я. Він розлючений. Я не могла допустити, щоб вони дізналися про чутки. Вони ж не послухають. Ніколи не слухають. Просто роблять висновки замість мене. Чорт.

— Я можу пояснити.

— Мені не потрібні твої пояснення. Схоже, я дав тобі забагато свободи. Занадто часто заплющував очі на твою поведінку. Я розраховував на твою відповідальність, поки нас не було. Ти ж знаєш, що ми з мамою займаємося важливими справами заради твого майбутнього.

Він не кричав і саме це було найгірше. Його холодний тон звучав, як межа, яку вже перейшли.

Спочатку мені захотілося втекти й сховатися, але потім обурення спалахнуло сильніше.

— Я завжди була відповідальною! Ти просто чіпляєшся до дрібниць і роздуваєш їх! Ти навіть не спробував мене вислухати!

— З мене досить. Я вже прийняв рішення.

— Яке ще рішення?

Всередині все похололо. Хвилювання підступило до горла.

— Сьогодні ввечері ми їдемо в інше місто на переговори. З нами будуть наші партнери Томпсони і якщо я не можу розраховувати на тебе як на дорослу – ти поїдеш до їхнього будинку. Старший син, Тед, погодився приглянути не лише за своїм братом та сестрою, а й за тобою.

— Я вже не дитина, щоб за мною наглядали! Чомусь тебе це не хвилювало роками! Що змінилося? Не думаєш, що запізно грати в татуся? Я нікуди не поїду!

— Я не питав твоєї думки. Ввечері щоб була готова, – гаркнув він.

Тиск підступив до очей. Сльози – останнє, що він побачить. Я грюкнула дверима й побігла до себе.

Леві вже прокинувся. Не встиг він нічого запитати, як я кинулася в його обійми. Він явно цього не очікував. Я міцніше притиснулася до нього, ніби це могло зупинити все, що насувалося. Його долоня м’яко ковзнула по моєму волоссю.

— Що сталося? – тихо, але напружено спитав він.

— Батько наказав… цього разу залишитися в будинку його партнерів. З «більш відповідальними підлітками», ніж я. Він… дізнався, що я прогулювала.

Леві завмер на мить, а потім лише сильніше притиснув мене до себе.

— Що мені робити? Томпсони живуть на іншому кінці міста. Я можу втекти, але…

— Тобі не потрібно тікати, – перебив він спокійно.

— Я не хочу залишати тебе тут самого. Я так хвилювалася, коли ти зник. Я… – слова застрягли, а сльози підступили надто близько.

— Тихіше, коханнячко, – його голос став м’якшим, але в ньому відчувалася сталь. — Я нікуди не подінуся. Все буде гаразд.

— Ти ж знаєш моїх батьків. Їхня «дводенна» поїздка може затягнутися на тижні. Я хочу залишитися тут, з тобою. Ненавиджу, коли вони вирішують усе за мене.

Його рука повільно малювала кола на моїй спині, заспокоюючи і водночас змушуючи не відриватися від нього.

— Заведи мені той годинник, – тихо сказав Леві.

Я відсторонилася й уважно подивилася на нього.

— Ти ж казав, що він викликає неприємні відчуття. Тобі не сподобалося ним користуватися.

— Ще менше мені сподобається не бачити тебе, – його погляд став темнішим. — Без стабільної форми я не дістануся до тебе і я не хочу, щоб ти тікала. Не ускладнюй собі життя ще більше.

Я кивнула й знову притулилася до нього.