Розділ 24

ЛЕВІ

Сутеніло. У бібліотеці майже не залишилося світла. Бібліотека? Я пирхнув. Ні. Це давно вже не бібліотека. Великі вхідні двері повільно відчинилися. Я зайшов усередину. Він уже чекав. Його чорні очі зливалися з тінями навколо. Темрява не просто огортала його – вона ніби виходила зсередини. Чорна димка повільно розтікалася від нього в мій бік. Я зробив крок уперед, розриваючи одну з тіней під ногами. Якщо він думає, що я боюся – він помилився адресою. Його гостра посмішка була єдиним, що чітко вирізнялося в цій темряві.

Я кинув книгу на стійку. Різкий рух його кігтів потягнувся до неї, але я встиг першим і відтягнув її назад.

— Не так швидко. Пропоную обмін. Тобі ж вона була потрібна?

Я побачив, як його бліде обличчя ледь скривилося. Йому не подобалося, коли хтось грав не за його правилами.

— І чого ж ти бажаєш?

— Адреса. Дай мені його адресу. І не бреши, що не знаєш.

— Немає нічого, чого б я не знав, – він вишкірився. — Хочеш укласти угоду?

— Ніяких угод. Не з таким, як ти. Обмін.

— Як твоя душа забажає… якби вона належала тобі, – він огидно розсміявся.

Я стиснув кулак. Вперше я відкинув сумніви. Той лист змусив мене. Я не дозволю йому дістатися до Ленз. Його посмішка дратувала все більше.

— Менше слів, – холодно кинув я, стиснувши щелепу.

Демон неквапливо дістав ручку й аркуш паперу.

— Він тобі не допоможе, – тихо кинув він із кривою усмішкою.

— Це вже не твої клопоти.

Я поклав книгу, забрав аркуш і розвернувся. Мовчки рушив до виходу.

— Ще зустрінемося, – прошипів мені вслід.

Двері з гуркотом зачинилися.

***

Дощ промочив мене до нитки, але я ігнорував неприємне тремтіння в тілі. Бляха… тепер я відчуваю власні фізичні реакції. Це вже не віддзеркалення стану Ленз, а моє. До біса незручно. Я постукав у двері. Надворі була глибока ніч, але я чомусь був упевнений, що він не спить.

Двері повільно відчинилися.

Переді мною стояв чоловік. Светр, штани, акуратно зачесане назад волосся. Жодного здивування. Жодної розгубленості. Нуль емоцій. Його яскраві смарагдові очі зустрілися з моїми. Щось у них було не так, але часу сумніватися не було.

— Вітаю, Коліне, – сказав я рівним голосом.

— Ти нова душа, – відповів він так, ніби це очевидний факт.

Мені не сподобалося, як це звучить. Я так прагнув зрозуміти, ким є… а тепер це відчувалося як тягар. Наче сама правда щось ламала всередині.

— Схоже на те, – я натягнув посмішку.

Він мовчки відійшов від дверей, пропускаючи мене всередину.

Усередині все виглядало надто… просто. Камін тихо потріскував у вітальні. Тепло змусило мене видихнути. Бісовий дощ. Колін жестом запропонував сісти. Я сів. Ми мовчали, вивчаючи одне одного. Оцінювали. Він не виглядав як той, кого «повернули до життя» і тим більше – не як людина. Занадто молодий. Я щось пропускаю.

— То що ти хочеш знати? – нарешті спитав Колін.

— Твою історію.

Він сумно всміхнувся й розвалився в кріслі. Поруч стояв столик із графином. Бурштинова рідина мерехтіла у світлі вогню. Він мовчки налив собі й зробив ковток, не відводячи від мене погляду. Пробирало до кісток.

— Ти ж не людина, чи не так? – нарешті сказав я.

— Що мене видало? – задоволено посміхнувся він.

— Очі.

Тихий сміх.

— Так. Ти правий. Я не людина.

— Демон? – обережно спитав я.

Досить з мене демонів.

— Матеріально-циклічна душа.

— Що?

— Що тобі відомо?

— Я читав листа Джулії. Знаю її історію і в мене є годинник.

— О, цей бісовий годинник, – він зітхнув. — Ніколи його не любив.

— Чому?

— З часом зрозумієш, – він кинув на мене довгий погляд.

— Розкажи мені все.

— Хочеш уникнути моєї долі?

— Хочу, щоб моя дівчина уникнула долі Джулії.

Колін мовчки розглядав мене. Потім оглянув кімнату. Зробив ковток.

— Джон Ленцтон був моїм молодшим братом. Не в цьому потоці. Він завжди мріяв про славу. Хотів стати відомим лікарем і науковцем, але всі його проєкти провалювалися. Він був невдахою серед своїх. І коли йому це набридло, Джон почав шукати інший вихід.

— Він знайшов демона, – сказав я.

Колін кивнув.

— Він побажав слави. Найпростіше й найтупіше бажання, як на мене. Натомість Темрява забрав мене.

— Ти був його найціннішим активом? – не повірив я.