Розділ 23

ЛЕНЗ

Наступного дня я намагалася знайти будь-яку інформацію про чайну крамницю «Чарен». На жаль, не знайшлося жодного сайту, де б згадувався цей заклад. Перевірка карти міста теж нічого не дала. У коментарях на форумах ніхто ніколи не чув про «Чарен». Навіть Чед не зміг дістати хоч якусь інформацію.

Тому я вирішила почати з очевидного. План був простий: пройтися по великих і відомих чайних крамницях – можливо, хтось зі співробітників або відвідувачів щось таки знає.

Я ще раз перевірила речі у рюкзаку й уже збиралася йти, як Леві навис наді мною.

— Ти пропустила вчора школу?

Бляха. Я не хотіла, щоб він дізнався про мої проблеми. Мені потрібно самій з усім впоратися. Просто для цього потрібен час. Зараз я точно морально не готова повернутися на заняття й вислуховувати всілякі нісенітниці.

Поглянувши йому в очі, я кивнула.

— Чому? – наполягав Леві.

— Нічого особливого. Зараз я просто зосереджена на пошуках відповідей.

— Звісно, – сумнів у його голосі був очевидним. — Сьогодні ти теж туди не йдеш і дай здогадаюся – завтра також?

Я лише кивнула й відвела погляд. Та ніжний доторк Леві до мого підборіддя змусив мене знову подивитися на нього.

— Що сталося у школі?

— Нічого.

— Ти брешеш.

— Не сталося нічого, з чим би я не змогла впоратися.

— Впевнена? Бо зараз це виглядає як втеча від проблеми, а не її вирішення.

Я хотіла відвести погляд, але Леві все ще тримав мене. У його блакитних очах промайнули тіні. Він злиться. Завжди, коли Леві злиться, його яскрава блакить перетворюється на штормове море.

Леві зітхнув і відпустив мене, але потім його рука торкнулася моєї.

— Ти ж знаєш, що я готовий розібратися з будь-ким, хто тебе засмучує?

Я кивнула й посміхнулася. Мені не подобалося уникати відповідей. Не з ним. Від самого початку нашим головним правилом у спілкуванні була довіра і я ні на мить не сумніваюся в Леві.

Але так само він вчив мене не тікати від проблем. Тож я сама з усім розберуся. Просто діятиму поступово: спочатку знайду відповіді про Джулію, потім – усе інше.

Учора я розповіла Леві про дивного чоловіка. Сказати, що він був незадоволений – це нічого не сказати. Леві більше не втручається в мої пошуки, але я бачу, як він стискає щелепу, стримуючи бажання посперечатися. Він хвилюється – це очевидно, але й у мене є своя голова на плечах.

І все ж я пообіцяла йому бути обережною.

***

Я відвідала з десяток різних крамниць – від затишних, напівпорожніх лавок із запахом сушених трав до модних місць зі скляними вітринами й холодним світлом. Але результат був однаковим – ніхто мені не допоміг.

Хтось знизував плечима, хтось кидав коротке «не чула», навіть не піднімаючи очей, але найгірше було інше – погляди. Короткі, обережні, ніби я щойно поставила не те запитання. Ніби я торкнулася чогось, про що тут не говорять уголос.

Вони знали. Я це бачила. У тому, як хтось надто швидко відвертався. У напруженій усмішці, яка з’являлася на секунду й одразу зникала. У тиші, що зависала після слова «Чарен».

Але ніхто не сказав ані слова. Це що, якась місцева легенда? Чи, може, щось гірше? Як я взагалі повинна знайти цю крамницю, якщо вона наче існує… але водночас ні?

Я блукала між крамницями кілька годин. Ноги нили з кожним кроком, а втома важким тягарем лягала на плечі, змушуючи рухатися повільніше. Навіть думки стали тягучими, ніби застрягли в густому повітрі. А відповідей досі не було.

Розчарована й виснажена, я звернула в бік парку. Мені потрібна кава. Гіркуватий аромат завжди мене трохи заспокоював, повертав до реальності. Невеликий фургончик з кавою, як раз стояв неподалік. Замовивши, я зітхнула.

— Невдалий день? – спитала дівчина-бариста.

— Є таке. Намагаюся дещо знайти, але всі довкола поводяться дивно.

— Що саме ви шукаєте?

— Чайну крамницю «Чарен».

Дівчина дивно на мене поглянула. Її погляд ковзнув по мені, ніби вона не просто оцінювала, а зважувала – чи варта я відповіді.

— Усі знають про «Чарен», – тихо сказала вона. — Але більшість вірить у забобони минулого.

— То ви знаєте, де я можу її знайти?

— Так, – дівчина всміхнулася, і в цій усмішці було щось… не до кінця заспокійливе. — Там працює моя тітка.

Мої очі розширилися від здивування.

— То ви родичка Джулії?

— Щось на кшталт. – Вона трохи нахилила голову. — То навіщо тобі в крамницю? Чаю й в інших місцях вдосталь.

Я завагалася. Не варто казати їй усе. Для більшості моя історія й досі звучить як божевілля. Останнє, що мені потрібно – повторити долю Джулії і опинитися в лікарні.

— У мене… особиста справа.

Вона мовчки дивилася на мене ще кілька секунд, ніби вирішувала, чи варто мені довіряти. Потім тихо зітхнула, взяла серветку й ручку і швидко намалювала чіткі інструкції. Лінії були впевнені, без жодного сумніву.